Автор Іоанн Колєв
Біль, втома, страх і невпевненість у завтрашньому дні. Із цим гірким коктейлем почуттів живуть ті, хто не зміг залишити окуповані Росією території України. Серед них є і чимало болгар, які змушені залишатися там, оскільки не мають можливості виїхати до країни, де могли б жити під мирним небом. Ми познайомимо вас із двома жінками, у яких ця можливість, на щастя, була і вони без вагань нею скористалися. Обидві вже живуть і працюють у Софії, у Болгаро-українському освітньому центрі, але при цьому не перестають викладати онлайн своїм учням в Україні та тим, хто, рятуючись від жахів війни, зараз перебуває в різних краях Європи.
"Мене звуть Арина Мітєва. Я з Мелітополя, і я – етнічна болгарка. Я не лише вчитель, а й голова організації болгар у нашому місті та директор болгарської недільної школи Святих Кирила та Мефодія. До війни в ній навчалися 252 дитини", - розповіла в інтерв'ю "Радіо Болгарія" Арина Мітєва і поділилася цікавим фактом про місто, в якому народилася і жила до початку війни:
"Мелітополь був мультикультурною столицею України, в якому проживало понад 100 національностей, а болгари були третіми за кількістю. Нас було приблизно 20 000".
Завдяки активній роботі та ціною багатьох безсонних ночей, 29 років тому Арина та болгарська діаспора створили в Мелітополі болгарське об'єднання "Балкани". Його членами стали 750 осіб із самого міста та навколишніх сіл, які разом відзначали усі болгарські свята.
"Щороку в останній тиждень лютого ми організовували Тиждень болгарської культури в Мелітополі. Таким чином, він збігався і з датами 1 і 3 березня - святами, які ми також урочисто відзначали, - розповіла Арина. - Крім цього, ми завжди відзначали День святих братів Кирила і Мефодія, День болгарської азбуки, освіти та культури і багато інших свят, на які приходили не лише болгари, а й представники інших національностей – німці, чехи, татари. Їм було цікаво доторкнутися до болгарської культури, і вони хотіли якомога більше дізнатися про неї».
Діяльність організації та школи триває і нині, хоч і в онлайн-форматі.
"Це наш обов'язок перед усіма нашими співвітчизниками, які залишилися там, переїхали в інші українські міста або за кордон. Діяльність болгарського об'єднання та школи – велика сторінка в їхньому житті, яку вони не можуть просто так взяти і перегорнути. Всім там дуже важко, вони змушені приховувати, що продовжують займатися чимось, що пов'язано з їхньою батьківщиною. Діти повинні приховувати, що продовжують вивчати болгарську мову. Оскільки не всі можуть відвідувати наші заняття, ми викладаємо тільки 135 учням, які зараз знаходяться в різних кінцях світу.»
Любов Енчева, як і Арина, не покинула своїх учнів. До війни вона викладала у болгарській недільній школі села Преслав, що у Приморському районі Запорізької області. Вона з болем згадує гордість і радість своїх учнів, яку вони відчували від того, що мали можливість вивчати болгарську мову. На жаль, болгарської недільної школи у селі більше не існує, оскільки зараз у місцевій школі нічого іншого, окрім російської мови та історії Росії, не викладають.
"Це була перша школа в Україні, в якій вивчали болгарську мову по дві години на тиждень. У жовтні минулого року ми мали відсвяткувати свій 10-річний ювілей. У мене не було можливості вивчати болгарську мову, бо в Радянському союзі не було ні підручників, ні книг болгарською мовою. Завдяки нашим батькам, нам вдалося зберегти якусь, хоч і архаїчну і рясну русизмами болгарську мову. Тільки коли Україна стала вільною та незалежною країною у 1991 році, всім національним меншинам було дозволено вивчати свою рідну мову" .
Село Преслав, у якому до війни проживало близько 2500 чоловік, було засноване болгарами, що переселилися до Бессарабії 1861 року. Першими зведеними спорудами в ньому були церква та школа, тільки потім кожен переселенець почав будувати свій будинок.
У Болгарії Любов Енчева викладає болгарську мову та біологію учням з 1 по 4 класи Українського освітнього центру. До нашої країни вона приїхала у червні 2022 року. За її розповіддю, за квиток у мирне життя заплатила 700 євро, замість довоєнних 80 євро, а до Болгарії добиралася 4 дні.
І хоча Арина та Любов чудово усвідомлюють, що Україна вже ніколи не буде колишньою, вони не перестають сподіватися, що війна скоро закінчиться і вони повернуться на батьківщину.
Переклад з болгарської Сніжани Никифорової.
