Ольга Парсіак родом із українського міста Миколаєва. Вона університетський викладач. До війни викладала англійську мову студентам. Спочатку працювала в Університеті культури та мистецтва, а останні 25 років – у Чорноморському національному університеті ім. Петра Могили. Коли почалися військові дії Росії в Україні, вона була змушена залишити рідне місто. Притулок знайшла у болгарському місті Димово, а останні три місяці – у Видині.
Коли 24 лютого розпочалася війна, Ольга не думала їхати. Навіть коли спочатку обстрілювали околиці Миколаєва, сподівалася, що скоро все це закінчиться. Рішення виїхати було ухвалено сьомого березня минулого року, коли о п'ятій ранку вона прокинулася від страшного гуркоту. За її словами, п'ятиповерховий будинок, у якому вона жила, трясло як під час землетрусу. Підійшовши до вікна, Ольга побачила, що обстрілюють не лише околиці Миколаєва, а й саме місто. Побачила палаючі будівлі. Тоді вона вирішила залишити свій будинок і вирушила до кордону з Молдовою.
"Коли ми приїхали на кордон, то побачили чергу автомобілів. Це був дуже холодний день, йшов то сніг, то дощ. Ми бачили, як повз чергу автомобілів йдуть люди. Це були жінки з дітьми, їх привезли автобусами з різних міст, і вони повинні були пішки йти, бо далі ці автобуси їхати не могли, це було заборонено. Чоловіків не було. Батьки, чоловіки – всі залишилися у своїх містах. Діти, навіть яким було 4-5 років, несли ранці з найнеобхіднішим. У жінок у руках було по одній валізі і теж по наплічнику. Що найбільше мене вразило, так це очі дітей. У них було нерозуміння того, що відбувається, страх... Вони не розуміли, чому вранці, коли вони вдома снідають зі своєю родиною, у 21 столітті, в цивілізованій Європі відбуваються такі страшні речі. Цього ніде не мало трапитися – ні в Африці, ні в Азії. Це було так страшно. Ніколи цього не забуду".
Через Молдову та Румунію Ольга дісталася Димово. Тут її зустріла родина Йошки та Мілчо Хатарських. Вони поселили її у своєму будинку, але найголовнішою була моральна підтримка.
Останні кілька місяців Ольга живе у Видині, бо через проблеми зі здоров'ям їй треба частіше відвідувати лікаря.
"За ці місяці я встигла полюбити Видин. З моїми друзями з Димово ми приїжджали сюди і до мого переїзду. Вже тоді це місто вразило мене своєю красою - старовинні будинки та сучасні будівлі поєднуються, доповнюються, а Дунай надає особливого колориту. А ще - прекрасний парк біля річки».
Ольга каже, що вдячна за допомогу, яку болгарська держава надає співвітчизникам. Будучи в Болгарії, вона продовжує підтримувати зв'язок зі своїми друзями, сусідами та колегами в Миколаєві, де, на жаль, обстріли тривають.
"Є багато руйнувань. Зруйновано школи, зруйновано університети. Університет, в якому я викладала, зруйнований. І це не випадкові влучення. Зруйновано медичні заклади, житлові будинки, і в цих будинках загинули люди".
Одна з головних проблем у Миколаєві – відсутність питної води. Є перебої з електрикою та опаленням. Знайомі розповіли Ользі, що вибуховою хвилею вибило вікна та балконні двері у квартирі, в якій вона жила.
Ольга каже, що дуже хотіла б бути поруч зі своїми близькими в Україні. Вона сподівалася, що зможе повернутися додому на минулий Великдень, потім чекала кінця літа, потім – Нового року. Але війна все не закінчується, і вона все ще у Болгарії:
"Допомога болгарської держави неоціненна і за це величезне спасибі. Але я хотіла б розповісти і про людей, які мене оточували. У Димово, крім згаданих Йошки та Мілчо Хатарських, є ще їхні родичі та сусіди, які віддавали мені частину своєї душі та свого тепла. Коли я приїхала в Видин, якийсь час була тут одна, але тепер у мене з'явилися чудові друзі. Куди б я не звернулася – чи то в поліклініку, бібліотеку чи у відділення Червоного Хреста, в магазині, на вулиці питаєш, як пройти, скрізь ти зустрінеш усмішку, скрізь тобі дадуть відповідь і постараються переконатися в тому, що ти зрозуміла, як треба поводитися далі… Люди тут чудові… Тому користуючись нагодою я хочу подякувати і болгарському уряду, і всьому болгарському народу за допомогу, яку вони надають нам".
Склала Сніжана Никифорова (за інтерв'ю Анжели Каменової – БНР-"Радіо-Відин")
