17
Сб., лист.

Загартована найвищим гартом

Галина Іванівна Смирнова-Сергійчук

Літа плинуть, пливуть, мов хмарки по небі. І не спинити їх, не повернути назад. Такий уже закон у матінки-природи.

Шумлять вітри над Україною, зачіпаються у розлогих гілках  черешень, яблунь, абрикос. Із чого зіткані вони, ті вітри, що привільно гуляють по всьому світу, не знаючи кордонів? Із ниточок радості і болю, із сподівань і любові. А то що за темна нитка увібралася туди? Ненависть і злоба, заздрість і  жадоба збагачення. Але вона лише одна, та нитка, тільки ж міцна, не просто перервати її, скільки не намагайся.  Та пройде час – десятки літ, століття? – і це таки вдасться. Не якомусь там супер-герою, а всім разом, українцям. Бо добро завжди перемагає зло, хоч шлях буває нелегким. Але якщо ми сильні – то здолаємо.

Нині представляємо  розповідь незвичайної жінки, яка винесла на своїх тендітних плечах біль цілого покоління, всупереч радянській пропаганді не відступилася від віри в єдину Україну. Це Галина Іванівна Смирнова-Сергійчук. У своїй святій любові до отчої землі вона щира і безкомпромісна. Це довела всім своїм життям.

Відома українська поетеса  Ліна Костенко сказала: «Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй ціни немає». Золоті слова, які характеризують нашу Батьківщину – таку багату, многостраждальну.

Галина Іванівна родом з Волині, вона як ніхто знає, як боролися за незалежність у Західній Україні. Довгий час московські пропагандисти намагалася перекрутити факти, подати все, що тут відбувалося, під вигідним їм кутом зору, змальовували Бандеру, воїнів УПА  ворогами свого народу. Та минув  час, і спала полуда з очей.

 Г.І. Смирнова-Сергійчук ексклюзивно для нашого сайту погодилася відкрити деякі сторінки свого життя, правдиво розповісти про події, свідком яких була.

Вилити всі спогади в одній подачі виявилося неможливим, бо суттєво скоротити її розповідь – то злочин перед нащадками і її величністю історією нашої держави. Тому пропонуємо кілька подач матеріалу.

«Розп’ято нас між заходом і сходом»

Спогади… Вони повертають мене у дитинство. Народилася я 11 червня 1939 року в невеликому квітучому селі на Волині, яке розташувалося серед дубового лісу.  З любов’ю згадую своїх тата і матусю. Були вони щирими і працелюбними українцями. Побралися з великого, як то кажуть, з першого погляду, кохання. Солов’ї над Сьомаками (село на Волині Луківського, нині Старовижівського району) витьохкували, а вони лишень глянули одне на одного, і вогонь обпік серця. «Моєю, моєю буде» -- чулося у солов’їному співі Івану Сергійчуку.  «Боже, пошли мені цього юнака» -- подумки молилася Тамара, відчуваючи як палахкотять її щоки. 

Загартована найвищим гартом

Суворими були устої в невеличкому селі, де була всього одна вулиця, дворів десь 60-80. Люди були віруючими, волі старших рідко перечили. Моя бабуся по батьковій лінії була жінкою дуже строгою, заперечень не терпіла, вважаючи, що всі повинні слухатися її і виконувати все, що вона вирішить. Тому коли син (мій тато) повідомив, що свататиме Тамару, рішуче мовила: «Ні, не буде мого благословення на це весілля!» Сказала, як відрізала. А причиною всьому було незвичне для нашої місцевості ім’я Тамара. «Чужинка» -- це був вирок з її уст, і ніщо не могло вперту жінку змусити поміняти свої погляди.

Хоча батьки мами Тамари були звичайними українцями із заможної родини. Її батько, мій дідусь по материнській лінії, здобув гарну технічну освіту. Навчався в Кракові і Петербурзі, згодом працював на будові каналів у Середній Азії. Там і народилася моя матуся, її нарекли Тамарою. У селі Чорноплес Маціївського району на Волині дідусь був заможним господарем, благодійником. За свої кошти у власній великій хаті відкрив школу для сільських дітей.

Мій тато, всупереч волі матері, відчув: Тамара -- це його єдина доля, вона – українка, тієї ж крові, що і він. І таки вистачило в нього духу настояти на своєму. Хоч бабуся теж від свого слова не захотіла  відступитися, тому й відселила молодих, майже нічого не виділивши зі своїх статків. Але мої батьки дружно взялися за роботу, збудували хатину, завели господарство. І хоч мозолястими від нелегкої праці були їхні руки, та зберегли своє святе кохання.

Хата наша була невеличка – одна кімната, кухня та комора. У кухні піч, яку топили дровами. І благословенне вогнище тієї печі зігрівало всіх нас, у нашій хаті жила її величність Любов, з якою життєві негаразди долаються легше.

Із спогадів мого дитинства виринає, як матуся плекає в руках тісто з діжі, кладе на капустяний листок і посуває його в піч. А через деякий час пливуть по хаті незрівнянні пахощі. Вже понад 70 років минуло, та, повірте, пам’ятаю той смак хліба -- до тремтіння душі, до сліз. Це пахощі рідного дому, родини, батьківщини…

У селі всі були одноосібниками (колгоспи совєти у Західній Україні створили наприкінці 40-х років). Наша сім’я вже мала корів, овець, коней, птицю. Про все дбали самі, ніяких наймитів у нас не було. Зате день починався, лиш тільки сонечко сходило, і закінчувався пізнім вечором. Ми, діти, мали свої обов’язки – випасали корів і овець, допомагали матусі по господарству. Головним пастухом був мій старший брат Володимир, але й ми з молодшою на два роки сестричкою Людією  частенько ганяли худобу на пасовище. Зате знаєте, яка це насолода – розкрити торбинку, що дала з дому мама, і витягти звідтіля шматочок хліба з салом, чи просто хліб, помащений олією або  сметаною, і пообідати. Смакота! Багато у житті довелося різних страв куштувати, але оті харчі з торбинки набагато ліпші  вишуканих рецептів знаменитих кулінарів. Вони пахнуть дитинством і маминою ласкою… 

Загартована найвищим гартом

Сучасній молоді важко зрозуміти вислів «босоноге дитинство». А ми і справді звикли від снігу до снігу бігали босоніж, навіть до церкви так ішли. Спориші лоскотали наші босі ноги, і нам це подобалося.

Змалку мама навчила нас із сестрою полотно ткати,  льон та вовну прясти з кудельки, спицями плести, хату замітати, у дворі порядок підтримувати, птицю годувати.

Незаперечним авторитетом для нас, дітей, був батько. Мій тато за польської влади закінчив три класи на відмінно, дуже хотів навчатися далі. Та поляки вважали українців «другим сортом», тому і не давали можливості українським дітям продовжувати навчання. Ще рік батькові таємно давала уроки вчителька, яка бачила, що в її учня є чималі здібності і прагнення вчитися. Про ці заняття довідалася польська влада села, вчителька зникла невідомо куди.

Що ж нам, українцям, за доля така гірка випала? Терпіли утиски від поляків, совєтів. Та не можна було здолати прагнення до волі, самостійності. Ми хотіли бути українцями, ми не хотіли забувати власну мову, звичаї. І за це нас карали.

Прийшли у Західну Україну перші совєти, на словах немов для того, щоб об’єднати Україну. А що насправді? Тепер у нас часто звучала російська, чужа для нас мова. Ми на рідній землі не почувалися вільними – мали жити за законами, нав’язаними нам совіцькою владою. Чому було тут радіти? Господарі, які тяжкою працею розбудовували свої господарства, звалися вже куркулями, їх оголошували ворогами. Мій бідний народе, як багато тобі довелося винести, пережити…

А тут знов біда – війна, тепер уже Гітлер зі своїми вояками топтали нашу землю.

З часу наступу гітлерівських військ на схід СРСР німців у нашому селі не було – обійшли його стороною по широких трактах, а вже з весни 1944 року  пролетіла чутка, що цього разу таки не минути і нам біди.

Пам’ятаю, як перед тим ночами селяни вантажили на вози найцінніший домашній скарб і вирушали до лісу, щоб знайти там прихисток. Та прийшли з села послані розвідники і повідомили, що і цього разу минулося. Тільки повернулися, затопили печі, аж тут по вулиці загуркотіли німецькі машини, мотоцикли. Солдати по хатах метнулися, загелготали; «Матка, млєко, яйка, шнель, шнель!»

Отак літо 44-го року німці простояли в нашому селі. Дякувати Богу, це була частина фронтових репортерів і якихось кіношників, не вояків. Тому ніяких звірств вони не чинили. Розквартирувались по хатах, у дідовій великій клуні зробили щось на зразок кінозалу, зганяли  селян ( також і з сусідніх сіл) дивитися зняте кіно про їхніх «героїчних воїнів». Я ще нічого з того не розуміла, але подобалося марширування колон під бравурну музику.

Люди добре усвідомлювали, що німці нічого доброго їм не принесуть, бо визнавали, що тільки арійці мають правити світом.

Фашисти були для нас чужаками, як чужаками були і совєти.

Допоки німці були в селі, тата з нами не було, він був в УПА, боровся з тими, хто прийшов загарбати нашу землю.

--Мамочко, а де тато? – допитувалися ми, малі, щоднини.

--Тато в лісі, але про це треба мовчати, наказувала матуся.

Одного разу той німець, що квартирував у нашій хаті (він зайняв нашу єдину кімнату, а ми всі  вчотирьох тулилися в маленькій кухні), якось запитав мене, де мій тато.  Привітно так запитав, я й відповіла йому, що тато в лісі, німців б’є. Це ж добре, що той німець був цивільною освіченою людиною, вивчився в університеті, дуже любив свою сім’ю – недаремно на столі стояло фото мами, сестричок, з якими дуже боявся вже не зустрітися.  Його мобілізували, то й повинен був воювати.

--Дівчинко, це добре, що твій тато в лісі, -- сказав він. – Але про це треба мовчати, мовчати…

Відступали німці з нашого села дуже стрімко під натиском Червоної  армії. І вже йшли нашим селом партизани Ковпака, прямували на Захід. Пригадую їхні обози, фури, повні різного скарбу. Розсипались по хатах – і знову грабіж, крики обікрадених господарів. Оце так «визволителі»! У нас забрали борошно, зерно, коня, телицю, кожухи, рядна, полотно, подушки…

Так прийшли до нас у Західну Україну другі совєти. А тут нова біда – висилка маминих батьків на північ Росії, у Кіровську область. За що, за що карали працьовиту сім’ю, яка нажила статки своєю працею,  допомагала дітям простих селян здобути освіту? Тільки за те, що вони українці. І як тут не чинити спротиву?

Продовження розповіді очікуйте у вівторок, 24.04.2018р.

Коментарі  

Лара Шон
0 # Лара Шон 19.04.2018, 19:21
На одному подиху прочитала початок розповіді про Галину Іваніну Смирнову. Я з того покоління, що вчило у школі про велич СРСР, про те, якими підступними були бандерівці. Це вже пізніше ми дізналися правду.
Читаю сайт «Новини Болгарії» уже давно, бо там нерідко знаходжу для себе щось цікаве. Та особливо люблю, коли даєте інтерв’ю. Багатьох знаю, з іншими знайомлюся завдяки вміщеним розповідям. Це – найцікавіше на сайті. Але такого матеріалу, як спогади Галини Іванівни ще не було. Це ж свідок тих подій розповідає про своє життя, яке справді ниткою вплелося у долю країни.
Я не сентиментальна людина, але читаючи матеріал, іноді не могла стримати сліз. Шановна, дорога Галино Іванівно, Ви справжня українка, яку ніщо не змогло поставити на коліна. З нетерпінням чекаю продовження цієї своєрідної сповіді.
Відповісти | Відповісти цитуючи | Цитата
Advertisement
Sign up via our free email subscription service to receive notifications when new information is available.