Довго не наважувалася написати. Та й треба було морально хоч трохи відновитись. Так як мої друзі запитують, як я, то переказувати всю історію знову і знову дуже важко. Тому викладу одразу всім тут.
24 лютого «пощастило» мені перебувати у Бучі під час початку війни. О 03:45 мої клієнти не вилетіли з аеропорту. Їх розвернули у момент набору швидкості. Я розуміла, що небо зачинили. О 5-й ранку почула перші вибухи. Сумнівів, що почалася війна, вже не було. Я була у місті, якого майже не знаю. Розуміла, що більшість людей гине в паніці, тому вирішила залишитися у квартирі. Набрала води, зарядила всі прилади, які змогла. Моніторила новини. На третій день мені вдалося додатися до місцевої групи і уточнити, як справи на моїй вулиці і чи безпечно вийти в магазин за продуктами. Хліба не було зовсім, майже всі полиці порожні. Я взяла те, що можна приготувати і з'їсти. Продуктів було мало, води питної ще менше.
Під час сильних вибухів та пострілів я ховалась у коридорі чи ванній. Молилася, щоби цей кошмар швидше закінчився. У будинку тремтіли стіни. Особливо страшно було, коли повз будинок їхали танки. Вікна у мене виходили у двір і я не могла зрозуміти, яка ситуація на вулиці. А з іншого боку я тішилася з того, що вікна на інший бік, адже деякі обстрілювали вікна над дорогою, щоб люди не кидали коктейлі Молотова.
На 4-й день пропав інтернет. Як мобільний, так і домашній. Я провела 2 доби у повній ізоляції, не розуміючи обстановки. Зрідка мені вдавалося додзвонитися до когось і дізнатися про новини. Сказати, що я в нормі.
На 6-й день почали літати винищувачі над містом. І цей гул настільки страшний, що, здавалося, зараз пролунає вибух у
будинку. У мене почалася істерика і напад паніки, якщо раніше я трималася, то тут мене почало трусити. А ще сильний напад мігрені, а у мене не залишилося таблеток від головного болю.
Благо, знайома, з якою я встигла поспілкуватися буквально за тиждень до цього, постійно цікавилася як я і допомогла мені дістатися до підвалу, який місцеві мали замість укриття. Я схопила вже готову сумку, швидко одягнулася, взяла щось із продуктів і побігла туди.
Мені показали вхід, я увійшла. Побачила вже готові місця для сну, розмістилися, хто як зміг, хтось прямо на землі, хтось на стільцях. Я не знала, що мені робити. Присіла на перше місце скраєчку. Зі мною була одна ковдра і я приготувалася спати прямо на ній на голій землі. Мені дали пігулки. Голова все ще дуже боліла і я, чекаючи на ефект від ліків, прихилила голову на руки. До мене підійшла жінка і запитала як я, ми розмовляли, вона мене запросила на їхнє місце для сну в кутку приміщення. Пишу місце, бо це були матраци на каріматах на землі. Їх було троє, та вони знайшли місце і для мене. І я їм дуже за це вдячна! Якась бабуся принесла всім каструлю супу, пригостили і мене. Я так швидко збиралася, що про ложки, миски та чашки зовсім не виникла думка. Я обрізала нижню частину літрової пластмасової пляшки та використала її як миску та як чашку. У підвалі був кран із водою, світло та теплі труби по стінах. Мене почастували чаєм.
Вбиральні там не було. Вона була на першому поверсі будівлі і лише вдень. Вночі всі використовували цебра. Я навчилася як собака ходити у туалет двічі на добу, іноді рідше.
Перша ніч у підвалі минула під звуки бомбардування та пострілів. Але тепло і з людьми мені було набагато спокійніше, ніж самій.
Загалом за всі ночі я більше 3 годин і не спала. Постійно у напрузі, очікуванні, що доведеться тікати і звідси.
Зі зв'язком були проблеми. Інтернету на другу добу не стало. Для того, щоб зателефонувати або відправити повідомлення, доводилося перебувати на вулиці щонайменше 10-15 хвилин. Під звуки вибухів. Це було страшно.
Мені вдалося збігати в магазин і купити привезений хліб та навіть трохи продуктів. Це було востаннє, коли я ходила до магазину. Вже в другій половині дня почали сильно бомбардувати. Ми 3 дні майже не виходили надвір. Тряслися стіни притулку. Вимкнули опалення. Почали остигати труби. Молилися.
Наступного дня російські окупанти потрапили на водонапірну вежу. Ми набрали у всі доступні ємності води. Води у крані не стало. І цього ж вечора зникла електрика. Ні світла, ні води, ні тепла.
Хтось через кілька днів знайшов генератор і його запускали на 2 години на день, щоби зарядити телефони хоч на 30% кожен. Адже нас приблизно 120 осіб. Активно шукали бензин для нього.
Люди виходили на свій страх та ризик на вулицю готувати їсти на багатті. Гаряча їжа чи чай були для нас манною небесною. Ми молилися перед кожним прийомом їжі, дякували Богу після.
Ми молилися всі постійно. За те, що прокинулися і живі, за те, що ніхто не поранений і дах над головою ще цілий, за кожен прожитий день.
Були й неадекватні люди. Наприклад бабусі під 80, які на весь притулок кричали по телефону, де знаходяться і скільки тут людей. Були й ті, хто не хотів сидіти там увесь час і приходили тільки на нічліг, причому після початку комендантської години, лякаючи всіх грюканням у двері. Не відчинити не можна, шум на всю вулицю. І на жодне зауваження реакції немає. Вони прожили життя, вони знають краще, що робити.
Дитина в нашому притулку мучилася від нічних кошмарів і доводилося мамі її втішати. Душа розривалася, що доводиться їм усе це переживати.
Були випадки, коли росіяни приходили до інших притулків, вимагали відчинити двері. Якщо не відкривали, вони ламали або стріляли в двері. Коли відкривали, було два сценарії: або вони просто дивилися, що наших солдатів немає, або брали кількох людей у заручники. До нашого підвалу вони дійти не встигли.
Один чоловік переходив від одного під'їзду до іншого і його застрелили. Його труп лежав на тому місці кілька днів. Потім кудись відтягли. Його дружина прийшла потім до сусіднього з нами підвалу.
Наш підвал був найдружнішим і найзгуртованішим. В інших люди були кожен сам за себе.
Снайпери сиділи на будинках. Танки колонами їздили вулицею туди-сюди. Росіяни повністю окупували район. Вони відчували себе дуже спокійними та вільними у своїх діях.
Будинок за 200 метрів від мого пробило снарядом. Квартири з 6 по 9 поверхи вигоріли всередині будинку наскрізь. Людям дивом вдалося врятуватися. В іншому будинку, навпроти мого за 500 метрів, пробили дах і періодично квартири горіли. І допомогти не було кому.
Російські «визволителі» почали мародерствувати, грабували ті 3 магазини та пару кіосків, які були поблизу. Вони потрапили до магазину зі спиртним і вигребли все, що змогли забрати. Тепер магазини не працювали, і хліба більше ніхто не привозив. Згодом місцеве населення пішло розгрібати рештки. Всі ми розуміємо, що це погано, але тут стояло питання виживання. Їжа та вода закінчувалися.
Ми почали використовувати дощову воду та талий сніг.
У підвалі ставало дуже холодно. Люди почали хворіти.
У якийсь із днів мені вдалося в момент тиші збігати додому і взяти продукти, що були. Взяла улюблені речі, дорогі серцю, відчуваючи, що більше туди не повернуся.
Перша евакуація була з Ірпеня. Нам туди не дістатися. Зелений коридор розстріляли. Загинуло 3 людей. Евакуюватися було небезпечно та страшно.
Мої колеги всіма силами намагалися мене витягнути, обдзвонювали всіх, кого могли знайти. Я так їм вдячна!!
Нам повідомили 9 числа, що розпочалася евакуація з центру Бучі. Туди треба було добиратися через відкрите поле, яке регулярно обстрілювали. Нам не дістатись. Потім з'явилася інформація, щоб ми висувалися у бік Ірпеня. Ми вирішили ризикнути.
Нас було 20 людей. З них 6 дітей віком від 2 до 6 років, 4 підлітків. Жінки та бабусі. Усі на нервах. Я очолила гурт і йшла попереду всіх із білою футболкою в руках. Домовлялася на постах за перепустку. Знаєте, я вперше зраділа, що не милася 9 днів, що я вся брудна, не приваблива. Тому, що якби вони зважилися згвалтувати, то допомогти ніхто б не зміг, ну а я б не пережила цього жаху. Адже в сусідньому місті були дівчата, яких ґвалтували російські солдати, вижити змогли не всі.
На останньому блок посту росіяни не хотіли пропускати, доки всі не віддадуть телефони. Залишитися без зв'язку було страшно. Адже треба було з кимось із рідних та друзів зв'язатися. У мене виявився телефон компанії із собою. Життя дорожче. Довелося ним пожертвувати. Другий телефон вдалося сховати. Цей телефон був єдиним на групу.
У розмові російські окупанти сказали, що самі не раді бути тут. Я відповіла, що нехай здадуться і залишаться живими. Українські солдати полонених не кривдять.
Один російський солдат хотів прислухатися. А інші два почали говорити, що бачили відео, як російським голови відрізають. Я відповіла, що лише тим, хто не здався. Вони почали стверджувати, що здатися треба не їм, а українським воїнам. Більше я нічого не сказала. Моє завдання було не злити їх ще більше, а провести групу.
На одній нашій вулиці було приблизно 15 російських танків. Вони вибивали паркани в приватних будинках і ставили танки у дворах цих будинків, щоби з вулиці не було видно.
Шлях пішки до місця призначення зайняв 5 км та майже 1,5-2 години. З маленькими дітьми треба було йти повільніше. Нас посадили до автобусів. Буквально через 5 хвилин на наших очах мчить машина на великій швидкості прямо на наш автобус. Вона звернула буквально за 10-15 см від бічної частини, де сиділа саме я. Проїхавши далі, за хвилину вона вибухнула. Я так і не зрозуміла, чи в машині була бомба, чи вона наїхала на міну на посту. Але вибух нас дуже налякав. Діти почали плакати, та й дорослі також.
Ми доїхали до Стоянки о 18:30. Але російські солдати не дотрималися режиму зеленого коридору до 21:00. О 19.00 вони заборонили виїзд. І заборонили вмикати навіть габаритні вогні на автобусах. Нас пересадили в інший автобус та відвезли до найближчого чергового підвалу.
Їхали майже наосліп. Там ми перечекали ніч. О 06:30 нас знову везли до поста. Дорогою всіх чоловіків на кожному посту виводили з автобуса, обшукували. Росіяни навіть вистрілили з автомата у повітря біля них. Якби на посту були чеченці, їх, напевно, розстріляли б. Добре, що цього разу вдалося проїхати до Безпечного міста (місто прибрала, щоб нікого не підставляти). Там зустріли наші воїни, а волонтери налили гарячого чаю та почастували бутербродами. Ми поїли вперше за останні 20 годин.
Далі вже був автобус на вокзал Києва.
Коли я зрозуміла, що нарешті у безпеці, емоції почали виходити. Мене трусило і текли сльози. Я не могла усвідомити, що все, що зі мною сталося, це правда, а не страшний сон.
Побажання «На добраніч» та «Доброго ранку» тепер мають особливий сенс.
Мені писало багато людей і запитували, як я. Дуже їм вдячна. Були й ті, що живуть за кордоном і уточнювали, чи не фейкові фото з України. Довелося все підтвердити, що цей кошмар не вигадка. І жодної визвольної операції немає, вони просто хочуть завоювати наші землі. Вони використовують місцевих жителів як щит. Вони вбивають місцевих мешканців та руйнують їхні будинки. Російські війська ніхто не кликав в Україну. І ми жили без них добре!
Слава Україні! Я вірю в неї!
