Перший випуск відеокасту "Радіо Болгарія"
Автор: Георгій Каіш
XXI століття виявилося не зовсім таким, яким ми очікували. Ми переступили в нього з ясною свідомістю, що побудовано систему мирних міжнародних відносин. Ми вважали, що це буде вік миру і згоди, в якому здоровий глузд завжди буде брати гору. Буквально за мить, однак, 24 лютого 2022 року життя мільйонів людей змінилося до невпізнання. Війна торкнулася і Руслана Матевощука, студента у Софії, родом із України.
«Війна – це страшно. Боже, краще б ніколи цього не відчував!» – вигукнув на початку нашої бесіди Руслан.
Родом він із Бердянська, міста на Азовському морі, одного з найулюбленіших місць українців для літнього відпочинку. У героя нашої розповіді є болгарське коріння (його батько – болгарин). Саме тому Софія виявилася для Руслана природним та найкращим варіантом, де він міг би здобути вищу освіту. Нині він студент першого курсу Університету національного та світового господарства за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини».
«1 вересня я приїхав до Болгарії і був сповнений надій, сил та оптимізму. Це була нова сторінка у моєму житті, – згадує про свої перші дні у Софії Руслан. - Спочатку було страшно. Я не знав, як тут жити, чи впораюся, чи вивчу мову… Але я швидко освоївся. Після мого рідного спокійного міста динамічна Софія мені сподобалась. Через епідемію коронавірусу, однак, ми почали вчитися дистанційно. І я повернувся до Бердянська, щоб заощадити кошти. До 22 лютого я був там. До Софії повернувся, коли Росія визнала БНР та ДНР. Разом із моєю сім'єю ми вирішили, що після цього можлива активна війна на Донбасі, що кордони закриють, і я не зможу продовжити свою освіту в Софії».
За два дні Руслану зателефонувала мама. Крізь сльози вона повідомила, що у Бердянську чути вибухи та напруженість зростає.
«Для всіх це був шок, – продовжує розповідь Руслан. – Ще два тижні тому нашою проблемою було де погуляти і що поїсти. Все змінилося кардинально. Люди бояться. Коли лягаєш спати і прокидаєшся о 4-й ранку від виття сирен і треба бігти в бомбосховище, це дуже страшно. Страшно, коли ти маєш родича і він хворіє, а лікарні не приймають. Жах!».
Життя Руслана також змінилося. "Коли знаєш, що з твоїми батьками все добре, то думаєш про свої проблеми, але тепер я не перестаю думати про них", - говорить він і так описує їхнє нинішнє життя:
«День моїх батьків не дуже активний, вони сидять вдома або біжать у бомбосховищі, коли це потрібно. Надвір не виходять. Слава Богу, вони мають їжу. Ніхто з моєї родини не покинув Бердянська, на жаль. Ми жили з ілюзією, що все буде спокійно, що всі війни залишилися в минулому. Не знаю, що буде далі. Але рано чи пізно я повернуся до свого рідного міста, побачусь із родичами... Не думаю, що війна позначиться добре на моєму житті».
Попри ці страшні дні, Руслан з України не втратив здатності посміхатися. Він вірить, що все буде гаразд. Вдячний за допомогу та підтримку, яку отримує тут, у Болгарії. Говорить, що до нього та інших українців болгарське суспільство ставиться добре: «Нас прийняли як своїх! Спасибі вам".
