Ніколи не писала навіть коментарів у фейсбуці. Та після прочитання розповіді Наталії Овдієнко вирішила написати і собі. Я до цього ні разу не була за кордоном, бо ніколи не мала грошей, щоб подорожувати.
Я проста українська жінка, мати, яка сама виховує 10-річного сина. Моя мама теж виростила мене сама, я не знала свого батька, та не дуже й журилася, бо мама дала мені все – і життя, і все те, що було в моїх ровесників. На жаль, через хворобу вона рано померла. Як мені її не вистачало і не вистачає! Вона була такою мудрою…
Навіть коли я завагітніла і розгубилася, знаючи, що Андрій не одружиться на мені, бо поїхавши додому після тривалого відрядження у нашому місті обізвався лише один раз, написавши, що у нього у Владимирі є сім’я, мама з посмішкою так сказала:
-А треба було, Аліно, Кобзаря читати:
Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями,
Бо москалі – чужі люди, роблять лихо з вами…
Я розсердилася: ну при чому тут москалі? І в нас таких багато. Мамо, мамо, відчули на собі вже, що москалі роблять лихо з нами. Та ще й яке!!!
Їхні ракети нищать наше місто, обстріляли навіть психлікарню, ми подовгу сиділи з Ігорьком у підвалі нашого будинку, рятуючись від обстрілів і молилися, щоб вижити…
Багато хто став збиратися в дорогу, щоб втекти від війни. І я не витримала, схопила сумку, в яку вкинула документи, найнеобхідніші речі і сказала синові, що ми поїдемо туди, де мир. І тут Ігорьок проявив характер: Без Мурчика нікуди не поїду.
Мурчик – то наш рижий кіт. Але ж як в дорогу, невідому далеку дорогу взяти ще й кота? Я ж уявлення не мала, куди ми тікатимемо. Довелося шукати котячу переноску, викласти з сумки частину речей, щоб покласти туди кошачий корм.
Багато жителів міста виїжджали власними машинами, у нас її не було ніколи. Я працювала продавцем у супермаркеті, то які там гроші, які заощадження? Відкласти змогла 220 євро. То був весь наш запас. Та й то завдяки тому, що держава дала субсидію на комуналку.
Ми добралися до залізничного вокзалу, де було безліч людей, всі втікали від війни. Страшної війни. А я думала: може серед тих руських вояків і батько Ігорька, який так і не знає, що в нього тут син.
В той день ще не анонсували коли і куди буде поїзд, то ж залишалося одне – чекати, щоб вирушити в невідомість. А тут ще одна прикрість – мій старенький смартфон зовсім здурів – на 90% зарядки почав відключатися, мабуть помирала батарея, як і моя надія кудись вибратися. Нарешті подали поїзд і нас буквально внесло в нього хвилею людського потоку.
Мій син ні разу не сказав, що йому важко нести кота. В переповненому поїзді він тримав Мурчика. Людей було багато. З рук в руки передавали дітей до тамбуру, щоб вони могли сходити в туалет. Звідти Ігорьок приніс пляшечку води, яку набрав для кота.
Все, немов у сні. Жахливому, неприродному. Я весь час намагалася тримати сина за руку, боялася загубити його в натовпі. Дуже боялася навіть задрімати, щоб не пропустити якусь повідомлення, бо телефон так і не вдалося підзарядити.
Чернівці, де нас, біженців, розмістили в приміщенні якогось дитячого табору. Волонтерська допомога, яку брати було стидно, але хотілося їсти. Велика вдячність людям, які відриваючи від себе, годували і одягали нас. Ніхто старався не брати лишнього. Якась жінка піднесла мені теплу шапку для Ігорька: «Беріть, бо в нього ж он яка благенька…» «Мені не холодно, - промовляє син. – Може, іншому комусь нужніша буде.»
-Ой, не дитяча справа ця війна, - крізь сльози мовить жіночка. І залишає шапочку і соковите яблуко…
Люди, які були тут з нами, обирають, хто куди їхатиме далі. В мене немає знайомих ні в Західній Україні, ні за кордоном. Тоді син каже: мамо, поїхали в Болгарію. Там тоже наше Чорне море.
Розпитуємо, як добратися, а головне, чи пропустять нас із котом, у якого ніяких ветеринарних дозволів немає. Виявилося, що пропускають. І знову дорога. Автобусом до кордону в Порубному, потім в Сірет, пішки перейшли кордон. Швидко оформляють, а на іншому боці вже чекають волонтери з автобусами, машинами. Напис: Болгарія. Їдемо. Куди, і самі не знаємо.
Нам допомогли влаштуватися волонтери та добрі болгари. Ми не вередували, ми раді були, коли нас забрала сім’я з невеликого містечка, поселила нас у себе, нагодувала і зігріла. Вже вирішують, щоб Ігорьок до школи ходив, кажуть, що уряд країни про це подбав. Вчать нас болгарської мови. Я ж дуже переживаю, що ми для них є тягарем. Родина звичайна, небагата. Вони ж просять заспокоїтися, кажуть, на виноградниках працюватиму. І обіцяють, що влітку будемо їздити до моря. До Чорного моря, а воно тут за 70 км, як і в нашому рідному Миколаєві.
А ще господарі налаштували телебачення на українські канали. І ми тепер дивимося новини, я плачу від радості, коли бачу главу нашої адміністрації Віталія Кіма, чую його такий рідний оптимістичний голос.
Наш кіт Мурчик освоїв територію, подружився з хазяйською кішкою.
Я вже робила тут вареники, всім сподобалися, хоч якщо чесно, якісь не такі пухкі вийшли, як завжди. Вчимо мову, а першим словом було БЛАГОДАРЯ! Бо як не дякувати тим, хто допоміг.
Оце вже почало пригрівати. Господарі кажуть, сідайте, зараз поїдемо до волонтерів, треба ж вам якийсь одяг на літо. Витягла тоді я свої оті євро і попросила, щоб відвезли у якийсь секонд-хенд. Ми не перебірливі, та й багато не треба. Мене господиня Анна одягнула, поділившись своїм одягом ( у нас однаковий розмір), а синові треба шорти, якісь літні кросівки. Господар, Дімітр, сказав, що вони й самі часто одяг у секундах купують, і багато болгар, бо одяг – то не головне. Та й там є досить пристойні речі. Підібрали в магазині все для Ігорька, Дімітр заплатив. Навіть телефон мені знайшли, подарували.
-А ті свої гроші прибережи, на дорогу додому пригодяться, сказав.
Моя країна б’ється з ворогом. Там важко, там з лиця землі стирають наші міста, там гинуть люди – і військові, і цивільні, і діти…
Задаю собі питання: а що ж я роблю для Перемоги? Я боягузка, втікачка? І відповідаю собі, що зробила найголовніше – врятувала сина. Повернемося в Україну, він стане дорослим і зробить для рідної країни багато хороших справ.
Альона з Миколаєва, одна з тисяч тих, хто тимчасово покинув Україну через війну.
Фото ілюстративне
