Фото: Харків
Текст: Наталія Овдієнко
Я тікаю від війни з мого рідного міста Харків і моєю другою домівкою стала Болгарія.
Зовсім недавно, в мирний час, коли я вперше попала Болгарію я закохалась відразу і, схоже, на все життя! Мені тут затишно, комфортно, смачноJ і дуже красиво!
Такою я полюбила Болгарію туристкою! Два роки поспіль ми з чоловіком не могли відірватись від магнетизму Болгарії і відпустку проводили, подорожуючи просторами країни.
О! ці Рильскі озера! Шипка! Габрово! Софія! Банско! Несебр! І ,навіть, прикордонний Русе, який ми не змогли відчути в перший рік, відкрився нам такою пишнотою, архітектурними чудесами, безкінечністю Дуная , що здавалося, і наступного року, обираючи куди б поїхати під час відпустки …. Ми знову виберем БолгаріюJ
І от тепер…. Ми в Болгарії… і ЦЕ НЕ ВІДПУСТКА !!! Це – ВІЙНА!!!
24 лютого мій рідний Харків став місцем смертельної небезпеки. Ще вчора , 23 лютого, ми збирались в нашому домі всією сімʼєю, у чоловіка був день народження, і все було так мирно і так спокійно! І вже на ранок – ці страшні слова: «Наталю! У нас почалася ВІЙНА!»
Війна – ЦЕ ДУЖЕ СТРАШНІ ЗВУКИ!!! Особливо вночі!
Вибухи, постріли гармат, ППО, але найжахливіша була балістична ракета, яка пролетіла прямо над нашим горіхом у дворі! О! Боже! Невже це все РЕАЛЬНО?
10 днів мозок не сприймав реальність. Все думалось, це страшне кіно скінчиться, такого не може бути, це якась сюрреалістична помилка і скоро її виправлять. Ми ховалися в погребі, коли вже було нестерпно страшно, коли гриміло прямо за нашою вулицею. Обладнали в погребі сховище. Наш погріб став місцем збору всієї сімʼї. Ми з чоловіком, наша донька з чоловіком і двоє онуків. Ми обладнали погріб так, щоб ми могли там розміститися більш менш комфортно. Навіть можна було вкласти спати маленького 10 місячного Савву на матраці між картоплею і консервацією. 6 річний Ваня умудрявся знаходити собі зайняття , коли вибухи були безкінечними і ми сиділи в погребі занадто довго. Погріб глибокий і страшні звуки не так чутно. Але трясло і під землею, коли бомбили аеропорт, а це зовсім близько від нашого дому. Погріб повільно ставав нашою постійною оселею – сирий, тісний і темний, . Це страшно!
Коли страшні звуки вибухів стали безкінечними, ми з донькою сіли в машину і поїхали. Це була страшна, дуже страшна і складна дорога. Були відрізки шляху, коли Настя керувала автомобілем і одночасно годувала груддю маленького Савву, бо він ніяк не заспокоювався і зупинитись ми також не могли, бо це були кілометри, десятки кілометрів черги на блок постах !
Машина тепер стала нашою оселею. І все наше життя – помістилось в багажник машини. От і все !
Шок. Стрес. Безпорадність.
Але в усьому цьому жахітті, СКІЛЬКИ СВІТЛА І ДОБРОТИ!
Неначе ангели вели нас! Вони були в особах волонтерів України, Румуніїї, Болгаріїї, моєЇ подруги Іри, яка деякий час працювала в Софіїї, і нас звʼязала з колегами в Болгарії! Наші ангели охоронці Златіна, Марія, Поліна – привели нас в місце, яке я добре знаю, люблю, захоплююсь. І де нам зараз, слава Богу, більш менш спокійно! Болгарія! ДЯКУЄМ ТОБІ!!!
Ваня ще здригається від кожного голосного і несподіваного звуку, весь час питає: «Це винищувачі? Треба ховатись?» Ми звуки морського шторму ще й досі не можемо спокійно чути, все здається, що це страшні звуки війни. Та потихеньку відходимо…
Поворотним і дуже щасливим моментом був пост на фейсбуці Людмили Москальової, який починався словами « Моя мама – Надія Дробʼязко, кореспондент з досвідом» Що????? Я читаю, млію… Надія Дробʼязко це ж МОЯ знайома з Диканьки і вона кореспондент!!! Чи таке можливо?? Руки трусяться, пишу Людмилі, і ЦЕ ПРАВДА! Ми земляки! Людмила – активіст спільноти української діаспори в Бургасі!
Так буває?? Ми ще не знайомі особисто, але впевнена що скоро зустрінемося і наше життя отримає ще більше впевненості і підтримки, бодай моральної. Для нас це знак, що ми не самотні. Страхи війни, тут наче трохи притупляються, але навалюються страхи майбутнього , як жити? Та тепер знаю, справимося!
Люблю тебе, Диканька, і дякую тобі!!!!
Люблю тебе, Болгарія, і дякую тобі!!!!
