Мої діти живуть в Болгарії, тому я постійна читачка сайту УкрБг, українських груп, створених для спілкування. І коли читаю пости деяких росіян, що знаходяться в країні, мені хочеться не те, що кричати, а схопити ту, що пише: «То все ваши украинцы выдумали, вы все врете!» і показати їй найбільше російськомовне місто України - Харків. Донедавна прекрасне місто з парками і скверами, щирими жителями нині вщент зруйноване «руськими освободітелями». Нехай би поспілкувалася з матерями, діти яких загинули під обстрілами російських снарядів, з тими, хто посивів, переживаючи за своїх близьких і рідних, хто втратив все…
Нехай послухають людей, які дивом змогли вибратися з Бучі. Тих, які зараз знайшли прихисток у Болгарії, рятуючи дітей і себе від «освободітєлєй». У більшості з них були чудові квартири чи будинки, робота, а головне – мирне небо над головою. І нехай ми не всім були задоволені, але ми самі наводили лад у країні, будували нові дороги і щасливе життя.
У нашій місцевості відносно спокійно. Так, час від часу лунає пронизливий сигнал повітряної тривоги, введено комендантську годину, поменшало продуктів у магазинах. Та це не найбільша біда. Наші рідні скрізь, по всій країні. В Охтирці, Сумах, Маріуполі, Харкові, Бучі, Гостомелі, Києві… З’явилися біженці. Не можна без сліз слухати їхні розповіді. Вони побували у пеклі: обстріли, бомбардування. У більшості вже немає житла, загинули рідні.
…Ліна з вагітною невісткою та внуком евакуювалася з Харкова, одна сім’я з мого містечка запропонувала їм безплатно будинок (батьки померли, то мали намір хату продавати), тепер, бач, згодилася. Сусіди діляться, чим можуть. Теплі речі, ковдри, продукти – все несуть. І дитячі речі – незабаром же Ліниній невістці народжувати.
Син воює. «Він, як і інші, боронить дружину, сина і ненароджену ще донечку, - розповідає Ліна.- А мені не можна панікувати, боятися, я ж тепер відповідаю за всіх і вірю, що незабаром ті нелюди будуть розбиті».
Війна торкнулася кожної родини. Багато молодих і зрілих чоловіків вже на передовій, багато в загонах тероборони, волонтери плетуть маскувальні сітки, збирають продукти, ліки для фронту, в’яжуть теплі шкарпетки для наших хлопців, що воюють.
З моєї громади загинув у боях з російськими загарбниками молодий чоловік, його останки недавно поховали в рідній землі. Залишилася дружина, двоє дітей. Він був доброю людиною, недавно звів будинок, займався теплицями.
А моя добра знайома Ірина, яка дуже тяжко перехворіла ковідом і ще не зовсім одужала в перший день війни провела сина, батька двох діточок, в армію. Вона не розлучається з телефоном заради одного-єдиного найдорожчого повідомлення «Живий. Б’ю ворога.» І молиться, щиро молиться, як і тисячі українських матерів, щоб живими і з Перемогою повернулися хлопці додому.
…У Ніни донька дуже хвора: остання стадія раку, вже ніякої надії немає. Вона усвідомлює, що її життя у страшних муках добігає кінця. І якщо раніше вона говорила, що хоча б швидше, тепер каже, що виживе, щоб український День Перемоги зустріти і тоді вже можна було відійти в інший світ.
Ми миролюбна, гостинна нація. Ми цінуємо добро, вдячні багатьом болгарам, які простягли руку допомогу у скрутний для нас час, прийняли біженців з України і всіляко їм допомагають. За матеріальну допомогу щиро вклоняємося і Болгарії, і українській діаспорі.
Віримо в Перемогу, і що «на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі». Пророчі слова Кобзаря.
Тільки не буде прощення ворогам-супостатам, як і тим, хто поширював брехню, прославляючи руський мір в той час, як гинули українські діти під обстрілами російських ракет і помирали в Маріуполі, Харкові від зневоднення.
Звірі, варвари, вбивці! Невже вас, виродки, матері родили і співали добрих колискових?! Горіти вам у пеклі за біль мого народу!
Надія Дроб’язко.
