22
Пт., бер.

Моє серце належить Болгарії

фото: ілюстративне

Незвичне інтерв’ю з Ольгою

- «Я розповім все, як є, але за умови, що не буде названо мого прізвища. Тільки тоді можу бути відвертою», -- поставила умову Ольга. Ми вирішили погодитися, бо подумали, що подібна історія не єдина.

- Отже, Ольго, Ви народилися в Україні..

- Так, я українка. Та вважаю, що мені не пощастило з самого народження, бо моя сімְ’я мешкала в невеликому селі на сході України, в Луганській області, де всі знали, в кого що й на вечерю варять. У літературі прийнято зображувати переваги умиротвореного сільського життя: високі моральні устої, родинні цінності. Чи то в нас село не таке було, чи я неправильно все оцінюю, та з підліткового віку хотіла вирватися з того «раю земного». Мати тяжко трудилася, батько, крім того, що працював у шахті, любив випити. Крім мене ще був старший брат та менша сестра. Ми повинні були і город садити, і полоти, і урожай збирати.

- Але ж хтось мав матері допомагати?

- Та розумію, але в мені став наростати протест. Особливо зневажала батька-п’яничку, який любив нас повчати, а сам старався уникнути домашньої роботи. Мати якось скорилася долі, рано постаріла. Круг їхніх інтересів був дуже обмеженим. То ж тільки закінчила школу, подалася в місто, хоч батьки були категорично проти.

- І як же склалося у місті, Ви поступили у вуз, опанували якусь престижну професію?

- Ви уявляєте рівень викладання у сільській школі, де уроки німецької вела вчителька, яка сама її ледь знала? Та ні, були і в нас відмінники, до того ж із багатших родин, то ті хоч на платне навчання пішли. Я влаштувалася офіціанткою в кафе. І прижилася. Винаймали вдвох із знайомою квартиру в Луганську, могли собі дозволити і одягнутися більш-менш пристойно. Пізніше моя сусідка по квартирі почала працювати в турфірмі. Вона мене привчила до подорожей («гарячими» путівками забезпечувала, їх я могла оплатити). І навіть коли вона вийшла заміж, не переставали підтримувати зв’язків.

- А як складалося особисте життя? Ви ж досить видна, приваблива жінка.

- Додайте й про мої «немодельні», а досить такі пишненькі форми. Через них страждала з юності. Навіть сільські дядьки норовили вщипнути за «п’яту точку», через що я їх ненавиділа. Може, саме тому до всіх залицянь ставилася упереджено. Тепер, коли маю життєвий досвід, розумію, що просто не зустріла у той час того, хто міг би розтопити серце.

- То що, зовсім уникали хлопців та чоловіків?

- Ой, були спроби. До заміжжя не дійшло, а так жила з одним. Таксистом працював, наче й по любові сходилися. У нього квартира своя була, куди й мене забрав. Та вже через рік мене стало дратувати, що він ставився до мене, як колись мій батько до матері – зневажливо. Несмачно приготувала, не так прибрала, до його друзів непривітна. А, може, не було між нами почуття, як кажуть, життя було без любові, і розставання було для обох без печалі..

- І як далі пішло Ваше життя?

- Робота, у вихідні – зустріч зі звичним колом друзів. Потім всі якось обзавелися сім’ями, стали народжувати дітей. Я ж залишалася сама. Ні, були якісь короткочасні романи, але без продовження. Пройшла і школу знайомства по інтернету. Мабуть, це не моє – тільки розчарування. Хочу сказати, що в мені проснулося бажання до вивчення мов. Закінчила курси англійської мови. Підучила німецьку. А їдучи в якусь країну, брала розмовник, щоб хоч на перших порах порозумітися у найнеобхіднішому. Особливо сподобалася мені Італія – якась незвично святкова країна. Жаль, що тільки раз там побувала.

- А яким чином вибір впав на Болгарію?

- Ви знаєте, є таки на світі щось незбагненне. Не ображайтеся, але мене ніколи не вабила Болгарія. Коли й пропонували путівки в цю країну, я відмахувалася. Краще вже, якщо до моря, то в Єгипет чи Турцію. А то одного разу, коли була у відпустці, нічого подібного не було (до того ж з міркувань ощадливості користувалася тільки дешевими «гарячими» путівками), запропонували відпочинок у Болгарії. Не з дуже великим бажанням таки поїхала.

- І які ж перші враження, скажіть.

- Яка ж я була дурна (сміється голосно)! Я відкрила для себе найчудовішу країну! Я не кажу тільки про готельний комплекс – він теж був неперевершений, і обслуговування на найвищому рівні. Природа, історія, краєвиди. А ще гіди, які з такою любов’ю розповідали про Болгарію. Святий Влас – це взагалі казка для відпочинку. Щось купувала в магазині, вже виходила і тут мій погляд зупинився на чорнявому стрункому чоловікові. І хоч мені вже не годилося як якійсь сімнадцятилітній тетеріти від незнайомого чоловіка, та таке сталося. Немов громовицею прибита, не могла відвести від нього очей. Уявляю, який дурнуватий вигляд був у мене (співрозмовниця сміється голосно, знову переживаючи той момент). І він стоїть, на мене дивиться.

- І як же відбулося знайомство?

- Вже й сама до пуття не пригадаю подробиць. Він підійшов до мене, простягнув руку і представився «Атанас». Щось говорить, а я не розумію. Добре, що розмовника мала за звичкою з собою. Кілька разів приїздив до мене у готель на побачення. Він по-болгарськи щось говорить, я – українською, російською, інколи й він говорив якісь слова, фрази російською. Зайдемо в кафе, то схиляємося над розмовником. А в мене вже путівка закінчувалася. Обмінялися електронними адресами. Стали листуватися.

- Якою ж мовою?

- Українською. Я ніяк не могла второпати, як він швидко опанував мову. Іноді висловлювання були досить смішними, але то дрібниці. Вже згодом дізналася, що він користувався послугами перекладача в гуглі. Отак і минуло півроку. Атанас запропонував руку і серце. Відмовити не могла. Не буду розповідати про оформлення документів і таке інше – багатьом це відомо зі свого досвіду.

- І як склалося сімейне життя?

- Щасливо. Особливо на перших порах, коли він майже тільки з інтонації здогадувався, що хочу сказати. Я вже трохи розуміла болгарську (півроку зі словником не розставалася), та ніяк не могла звикнути до того, що заперечуючи кивав (як у нас на знак згоди) головою.

Зараз, майже через п’ять років, уже вільно говорю болгарською, читаю, пишу. У нас немає великих статків, поки що немає свого житла. Не переймаюся, що живемо в орендованій квартирі (не ми одні такі). Свекри кличуть до себе, у них квартира в Пловдиві, та ми не хочемо. Працювала, так би мовити, у сфері послуг у тому готелі, де відпочивала, будучи туристкою, адже володію і англійською, і українською, і російською, а тепер ще й болгарською. Зараз підробляю вдома, перекладаючи тексти, бо Анелія ( це наша донечка) ще мала. Інколи подорожуємо (дитину охоче допомагає няньчити свекруха). Наші маршрути пролягають по Болгарії. Адже тут кожна область особлива, неповторна.

- А разом із Атанасом їздили в Україну?

- Так, кілька разів, ще до війни. Зустрічалися з братом та сестрою, їхніми сім’ями. Мама померла, батько зовсім спився, з ним і раніше не спілкувалася і зараз не хочу.

- На Вашій малій батьківщині зараз неспокійно і небезпечно – йде війна. Атанас знає про це?

- Він знає, що діється в Україні. Але що в епіцентрі військових дій опинилося моє рідне село, не говорю. Два роки тому я сама, без чоловіка, поїхала до Луганської області. Довелося брехати, що в моєму селі тихо і спокійно, лінія розмежування далеко. Те, що я побачила і почула стало для мене великим потрясінням. Я -- українка, вони – ні. Брат і зять воюють з іншої сторони, тому я й не хочу розкривати свого імені. Ні розуміти їх не хочу, ні спілкуватись, ні згадувати. Їх для мене не існує.

Можливо, хтось і впізнає мене. То що ж – я не кривила душею, а те, що було, те за водою спливло…

Довго йшла я до свого щастя. Таки дійшла.

- Олю, а чи не виникає думка повернутися в Україну? Адже все там рідне і знайоме…

- Болить серце, коли згадую колись такий красивий Луганськ, і людей – добрих, щирих у своїй більшості. Що з ними сталося, не можу пояснити навіть собі. Дехто зі знайомих просто розгублений і заляканий, але ж чимало й таких, що мов під гіпнозом кричать «Слава Росії!», взяли зброю і воюють проти своїх братів у прямому розумінні. Не злічити, скільки «ліній розмежувань» проходить у родинах. Трапляється, що найближчі люди опиняються по різні сторони, навіки стають ворогами! Це так боляче, що не передати ніякими словами!

Я щаслива тут. Моє серце належить Болгарії і Атанасу та Анелії. Моя донечка обов’язково говоритиме і болгарською, і українською мовами, я колись покажу їй Україну. Мирну, розквітлу…

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Advertisement
Sign up via our free email subscription service to receive notifications when new information is available.