20
Пт., трав.

Grid List

В Інтер Експо Центрі у столиці стартує кар'єрний форум для прямого контакту між біженцями з України та болгарськими компаніями, повідомляє репортер БНР-"Горизонт" Марта Младєнова.

11 організацій, які працюють із біженцями, об'єднують зусилля із майже 40 роботодавцями. Форум проходить під девізом "Бізнес простягає руку допомоги". Ціль полягає в тому, щоб дати українцям можливість плавно адаптуватися до нового соціального середовища.

Компанії відносяться до всіх секторів економіки та пропонують посади в основному у сфері ІТ, кол-центрах, ресторанах та готелях, а також робочі місця, які не потребують спеціальної освіти.

Екологи з Болгарії, Румунії та Туреччини дедалі частіше виявляють випадки дезорієнтації дельфінів біля узбережжя Чорного моря. Як причину цього деякі експерти вказують на бойові дії в Україні, які також проводяться в морській акваторії і призводять до зміщення місць існування дельфінів з півночі на південь.

"Ще у лютому колеги з Туреччини попередили про підвищену смертність звичайних дельфінів, спричинену тим, що вони  заплутувалися у рибальських сітках, – заявив в інтерв'ю БНР-Бургас Дімітр Попов з організації "Зелені Балкани". – Було встановлено, що основною проблемою є збільшення щільності популяції в нетиповий період року, що ми пов'язуємо з початком бойових дій і підвищеним шумовим забрудненням. Нагадаємо, що морські ссавці надзвичайно залежні від свого слуху, який є їхнім основним засобом орієнтації в морському середовищі. У них є ехолокаційний орган, який допомагає їм уявити, що їх оточує, а також знаходити їжу”.

Подібно до засліплення у людини, втрата орієнтації у дельфінів також може призвести до тяжких наслідків і смерті. "Війна збільшує шумове забруднення в північній акваторії Чорного моря, що є одним з пріоритетних місць життя китоподібних", – зазначив Дімітр Попов і доповнив:

"Там найширший шельф, який є найбільш продуктивним для їхньої екосистеми, а це визначає їх вищу щільність у цій частині Чорного моря, – пояснює еколог. – Погіршення умов середовища через підвищене шумове забруднення заважає їм знаходити здобич  і призводить до втрати орієнтації Це, природно, змушує їх шукати більш спокійні райони -  південніші частини Чорного моря. Не виключено, що вони можуть стати жертвами акустичної травми внаслідок шумового забруднення, а це означає, що ми частіше можемо зустрічати дезорієнтованих дельфінів біля узбережжя Чорного моря. Спроби повернути їх у морські глибини не допомагають їм, а навпаки, ще більше посилюють їх стрес. Вони шукають спокійніші місця, тому повертати їх, доки причина невідома, не краще рішення».

Фахівці рекомендують, якщо люди зіткнуться з дельфіном, який застряг на мілководді, негайно подати сигнал за номером 112 і забезпечити йому можливість дихати, притримуючи його на поверхні, але не над водою, до приходу експерта. Якщо дельфін знаходиться на піску, його слід періодично поливати водою і забезпечити тінь за допомогою парасольки або брезенту, бо його шкіра дуже тонка і може покритися ранами через висихання. Його також можна покрити змоченими водою водоростями.

Крім військових дій, причиною переміщення дельфінів до узбережжя може бути захворювання. За словами Йордана Раєва з Виконавчого агентства з рибальства та аквакультури (ВАРА), докторанта Інституту океанології БАН, причин може бути багато:

"Є природна смерть, але це може бути пов'язане і з вірусом, - пояснює експерт. - 2-3 роки тому була епідемія, при якій з'ясувалося, що вони хворі на вітряну віспу. Я думаю, що і ці військові дії, сильні детонації, також впливають на дельфінів. У них сильно розвинені сонари. Є також викликана смерть – результат діяльності людини. Нещодавно я як учений брав участь у дослідженні, яке показало, що мікропластик дуже згубно впливає на популяцію дельфінів”.

Рибальська діяльність також є частою причиною смертності, – вказує Йордан Раєв та пояснює, що з цією метою протягом багатьох років ВАРА проводила серед рибалок безліч інформаційних кампаній.

Редактор Дарина Григорова

З 1 червня Болгарія розпочне фазу інтеграції українських біженців, заявила для БНР Маріана Тошева, голова Державного агентства у справах біженців. „До 31 травня українські біженці зобов'язані залишити готелі, люди  будуть переведені до муніципальних баз. Ніхто не залишиться на вулиці”, – пояснила Маріана Тошева. Вона пояснила, що частина біженців зголосилася залишити країну, інші ж готові платити оренду за квартиру або ж перейдуть до близьких і родичів. На її думку, більше половини з  63 тисяч українських біженців, які нині розміщені в готелях, залишать Болгарію.

„Вже тиждень, як кількість тих, хто відбуває, перевищує чисельність біженців, які прибувають з України”, - підкреслила Маріана Тошева. Результати дослідження, проведеного серед біженців, які побажали залишитися в Болгарії, показали, що 70% з них готові відразу піти на роботу, а інші 17% мають намір зробити це у найближчі  6 місяців.

Віце-прем'єр і міністр фінансів Асен Василєв та міністр енергетики Александр Ніколов відвідають Брюссель, щоб обговорити з Єврокомісією болгарські дії у відповідь на припинення газових поставок до Болгарії з боку російської компанії „Газпром Експорт”.

Міністр Ніколов ще до цього повідомив, що заплановані потенційні спільні покупки. „Те, що дуже важливо, що кількість за поточними заявками буде забезпечена з боку "Булгаргаз", - наголосив Ніколов.

З ЄС заявили, що тимчасово буде збільшено купівлю російського газу через держави, які заявили про свою готовність платити в рублях, щоб компенсувати припинення поставок Польщі та Болгарії. Обидві держави матимуть змогу закупити додатковий обсяг газу на європейському ринку.

"Польща та Болгарія отримують газ від своїх сусідів у ЄС", - підтвердила і керівник Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн.

Російський монополіст "Газпром експорт" оголосив про зупинення постачання природного газу до Болгарії з 27 квітня. Болгарська сторона повністю виконала свої зобов'язання та здійснила всі платежі, які вимагаються за нинішнім контрактом, повідомили в "Булгаргаз". У компанії вважають, що запропонована схема оплати створює ризики для Болгарії, оскільки «Газпром» може не поставити вже оплачений газ.

"Причин для занепокоєння немає, – прокоментувала в інтерв'ю БНР начальник кабінету прем'єр-міністра Кіріла Пєткова – Лєна Боріславова. – Болгарський уряд уже кілька місяців готовий до такого сценарію і не вимагається введення обмежень для споживачів. Альтернативне постачання забезпечене, і немає причин для паніки" , – запевнила Боріславова.

Українські військові вважають, що обіцянка Росії скоротити військові операції біля Києва є оманою. Вночі російська реактивна артилерія продовжила обстріл української столиці. Президент Володимир Зеленський заявив, що хоча початкові ознаки у зв'язку із російсько-українськими переговорами у Стамбулі були позитивними, вони не заглушають вибухів російських снарядів.

Під час телефонної розмови з президентом Еммануелем Макроном російський президент Володимир Путін відхилив прохання Франції про гуманітарну участь у порятунку цивільних осіб в обложеному Маріуполі. Путін заявив, що це можливо тільки тоді, якщо українські військові у місті складуть зброю.

У Раді безпеки ООН Росію звинуватили, що вона викликала «світову продовольчу кризу» війною в Україні, яка є однією з житниць у Європі. Наголошено, що 94 суден з продовольством заблоковані в українських портах і що 30% світового експорту пшениці та 75% соняшникової олії надходять із Чорноморського регіону.

Постійний представник Росії при ООН Василь Небензя зазначив у свою чергу, що криза на світовому продовольчому ринку викликана «неприборканою санкційною істерією, яку Захід обрушив проти Росії». Китай підтримав російську позицію.

Консультує "Експерт Инфо"

У 2020 року у зв'язку з надзвичайною епідеміологічною обстановкою в Болгарії був продовжений термін подання річної податкової, статистичної та фінансової звітностей за 2019 рік для фірм, приватних підприємців та фізичних осіб, також змінилися правила подачі звітів для непрацюючих підприємств. Термін був продовжений до 30.06.2020 року.
Але, крім цього, були внесені зміни в Закони та підзаконні акти, які не в жодному разі не стосуються надзвичайної епідеміологічної обстановкою в Болгарії, і починають діяти з 2021 року не залежно від цього. Отже, якщо підприємство в 2020 році подало звіт за попередній рік по ст.38 п.2 «Закону за счетоводство» (Закон про бухгалтерський облік) і в 2020 році не вело діяльність, то необхідність подавати Річний звіт в Торговий реєстр відпадає. У разі, якщо підприємство вело діяльність в 2019 році, а в 2020 - ні, то декларацію по ст.38 слід подавати, термін подачі - 30 червня 2021 року.
Також варто нагадати, що якщо в ці роки на фірму купувалося майно (машини, землі, будинки і т.п.), то таке підприємство не може подавати подібну декларацію, так як сталося зміни статей балансу. Таке підприємство має відзвітувати перед державними інстанціями в повному обсязі і поставити дані придбання на баланс фірми. Термін подання річної податкової та статистичної звітностей за 2020 рік встановлено з 01 березня по 30 червня 2021 року, а публікація річної фінансової звітності в Торговий реєстр до 30 вересня 2021 року.
Радимо поквапитися і звернутися до свого бухгалтера, тому що суми штрафів за неподання або невірну подачу даної звітності в Болгарії чималі. За неподання (неправильну подачу) річної звітності в НДІ - від 500 лев, в НАП - від 500 лев, в АВ - від 2500 лев. Крім цього, відповідні органи накладають додаткові штрафи на посадових осіб. Розмір подібних штрафів починається від 250 лев.

До нас в редакцію звернувся наш співвітчизник із запитанням. Так як тема актуальна для багатьох, то ми вирішили надати відповідь для всіх читачів і звернулися до професіоналів компанії Expert Info.

Питання:

У 2020 році довелося продати деякі свої особисті речі, дещо з техніки, б/в, але була і нова, невикористана. Оголошення розміщував на ОЛХ.БГ, відправляв посилки Еконт і Спіді, гроші отримував післяплатою, торгував як громадянин, без реєстрації фірми. Мені подзвонили з НАП і повідомили, що мені слід подати декларацію,так як я отримав доходи від торговельної діяльності. Чи треба мені платити якісь податки і подавати звітність, якщо це не регулярна діяльність, а всього лише кілька продажів? Що робити, якщо у мене не збереглося підтверджуючих документів про купівлю даних речей?

Відповідь:

У разі, якщо фізична особа регулярно закуповує товар і продає його з націнкою, вона здійснює діяльність як торговець згідно чл. 1, т. 1 від Търговския закон (ТЗ) „Търговец по смисъла на този закон е всяко физическо или юридическо лице, което по занятие извършва покупка на стоки или други вещи с цел да ги препродаде в първоначален, преработен или обработен вид.“ Громадянин може бути і не зареєстрований як приватний торговець (ЕТ), але незалежно від цього доходи від такої господарської діяльності згідно з чл. 26, ал. 7 від Закона за данъците върху доходите на физически лица (ЗДДФЛ) підлягають оподаткуванню в розмірі 15% від оподатковуваної суми. Така особа повинна заповнювати Додаток № 2 на ГДД по чл. 50 від ЗДДФЛ - Част ІІ - Данни за дейността, маркира т. 5 Стопанска дейност на физическо лице, което е търговец по смисъла на ТЗ, но не е регистрирано като едноличен търговец“. База оподаткування формується за принципом документальної обґрунтованості, тобто необхідно мати первинні документи на закуплені товари згідно чл. 6, ал. 1 від «Закону за счетоводството» (ЗСЧ), оформлені відповідно до вимог цього закону. Також необхідно враховувати документальну обгрунтованість витрат.

В даному конкретному прикладі громадянин продав свої особисті речі, але так як він не зберіг чеки, фактури або інші підтверджуючі ціну придбання документи, неможливо буде довести понесені ним витрати. Торговельна діяльність не носить регулярний характер і не має на меті отримання додаткового доходу, тому немає підстав говорити про те, що дана фізична особа здійснює діяльність як торговець згідно чл. 1, т. 1 від Търговския закон (ТЗ). Суми, отримані від здійснення продажів, слід включити в ГДД по чл. 50 від ЗДДФЛ і обкласти податком у розмірі 10%. Крім того, не слід забувати, що в залежності від суми отриманого доходу можливий перерахунок і збільшення сум нарахованих внесків до фондів страхування згідно КСО (Кодекс за социално осигуряване).

Також не слід забувати про розмір штрафів за неподання декларації по чл. 50 ЗДДФЛ або невірно відображені в ній дані. Строк подачі до 30.04.2021

Вид порушення

 

Размер на глобата или имуществената санкция

Норма на ЗДДФЛ

Неподаване или неподаване в срок на данъчна декларация. По-конкретно:

-         годишна декларация по чл. 50 от ЗДДФЛ;

-        

 

 - до 500 лв.

 - до 1000 лв. при повторно нарушение.

чл. 80, ал. 1 и 3

Невярно посочване на данни или обстоятелства в годишната декларация по чл. 50 от ЗДДФЛ, но само ако водят до определяне на данък в по-малък размер или до освобождаване от данък.

 

- до 1000 лв.

- до 2000 лв. при повторно нарушение.

чл. 80,

Ви завжди можете звернутися до наших дипломованих бухгалтерів для складання та подання декларацій.

З повагою, Expert Info

 

Консультує Антон Троян, юрист 

  1. Щодо використання в Республіці Болгарія іноземних свідоцтв на право управління транспортним засобом.

Відповідно до ст.161 Закону Болгарії «Про дорожній рух»  свідоцтво на управління механічним транспортним засобом, яке видано в іншій державі, має силу на території Республіки Болгарія у тій самій категорії, що й у державі видачі, якщо:

  1. держава, в якій він виданий, є Договірною стороною Конвенції про дорожній рух, і свідоцтво відповідає вимогам Додатку № 6 до Конвенції;
  2. держава, в якій він виданий, є Договірною стороною Угоди між Сторонами Північноатлантичного договору щодо статусу їх збройних сил за умов ст. IV, буква "а";
  3. свідоцтво супроводжується легалізованим перекладом на болгарську мову;
  4. свідоцтво є міжнародним та відповідає вимогам Додатку № 7 до Конвенції про дорожній рух;
  5. свідоцтво видано державою-членом Європейського Союзу, іншою державою-учасницею Угоди про Європейський економічний простір або Швейцарською Конфедерацією.

         При цьому, згідно п. 2 ст. 162 Закону Болгарії «Про дорожній рух» іноземці, які довгостроково проживають в Республіці Болгарія, можуть керувати транспортними засобами на території країни на підставі свідоцтва, не виданого державою-членом Європейського Союзу або іншою державою-учасницею Угоди про Європейський економічний простір, або Швейцарською Конфедерацією до одного року з дати видачі документа про проживання. 

Слід зазначити, що відповідно до ч.3 ст.23 Закону «Про іноземців в Республіці Болгарія»  довгостроковим є право проживання протягом 5 років із можливістю наступного продовження.

         Зауважимо, що закон не вказує на державу реєстрації транспортного засобу. Отже, не має значення – в якій державі зареєстровано автомобіль, яким керую особа, яка довгостроково проживає в РБ.

         Пунктом 6 ст.41 Конвенції про дорожній рух (Віденська Конвенція 1968 року)-  вказано, що положення цієї статті не зобов’язують Договірні сторони Конвенції визнавати дійсними національні посвідчення, видані на території іншої Договірної Сторони особам, які мали на їх території звичайне місце проживання в момент видачі цього посвідчення водія або які перенесли своє звичайне місце проживання на їх територію після видачі цього посвідчення.

         Таким чином, положення національного законодавства, а саме – Закону Болгарії «Про дорожній рух» щодо встановлення обмеженого строку використання іноземного свідоцтва на право управління транспортним засобом для осіб, які отримали право постійного проживання в Болгарії  -  не суперечить вимогам Конвенції.

  1. Щодо терміну тимчасового ввезення іноземних транспортних засобів на митну територію Співтовариства

Відповідно до ст.562 Директиви No 2454/93  транспортні засоби особистого користування можуть бути тимчасово ввезені на територію Співтовариства на строк до 6 місяців (для студенів і осіб, що виконують певну роботу за контрактом – цей строк може бути більшим) без митних платежів або інших обмежувальних засобів.

У грудні 2021 року туристи з Болгарії частіше за інших іноземців бували в Туреччині. Про це повідомляють турецькі ЗМІ із посиланням на Турецький Статистичний інститут.

Болгарія посідає перше місце серед країн, які у грудні направили найбільшу кількість відвідувачів до Туреччини.

Зі збільшенням на 160,15%, 265 929 болгар відвідали Туреччину в останній місяць 2021 року.

На другому місці Німеччина зі 188 146 туристами.

На третій позиції — Іран, із 151 687 туристами.

Нагадаємо, у зв'язку з падінням курсу турецької ліри, болгари найчастіше виїжджали за покупками до Туреччини. При цьому часом їм вдалося заощадити до 50% коштів. Цим і пояснюється серйозна відвідуваність Туреччини громадянами Болгарії.

Спільний проект БНТ та ЮНЕСКО рекламуватиме болгарську культурну спадщину 5 мовами. У фільмі в рамках глобальної кампанії «Наступні 50: Світова спадщина як джерело сталості, гуманності та інновацій» першим буде представлено місто Несебр. Сценаристом та режисером фільму громадського телеканалу буде мандрівник Кітін Муньос. Стрічка буде озвучена іспанською, французькою, англійською та арабською мовами і поширюватиметься комунікаційними каналами на ЮНЕСКО.

Старе місто в Несебрі, спадкоємець давніх цивілізацій, уже 39 років утверджується як світова цінність. Цикл фільмів представить 17 об'єктів матеріальної та нематеріальної болгарської спадщини, включених до списку ЮНЕСКО.

 Автор: Венєта Ніколова

«Несподівано хороший» – так ті, хто працюють в туристичній сфері, називають лижний сезон на курорті Пампорово і в містечку Чепеларе, що знаходиться неподалік. Штам «Омікрон», що швидко розповсюджується в країні, і протиепідемічні заходи не стали причиною відмови болгар відпочивати в горах і кататися на лижах цьогоріч. Та й метеорологічні умови для зимових видів спорту зараз просто чудові.

Зайнятість готельної бази в Пампорово зараз близько 75-80%, але власники очікують ще більшого заповнення наступного тижня під час шкільних канікул - у перший тиждень лютого готелі, як очікується, будуть заповнені на рекордні 99%.

У розпал сезону переважають болгарські туристи. Але є й іноземні гості – переважно з Ірландії, Великої Британії та Румунії. По всьому видно, що ті, хто працює в цій сфері, цього сезону краще підготовлені, щоб впоратися з викликами ковід-епідемії. Це ж стосується і їх клієнтів, більшість з яких щеплені і спокійно переміщаються курортом. Для решти є спеціальні пункти швидкого тестування, щоб отримати вільний доступ до закладів громадського харчування, розповів Костадін Беленозов із муніципалітету Чепеларе. На ключових місцях розташовані т.зв. pick-up пристрої, за допомогою яких можна безконтактно заявити та отримати скі-пас.

Денна перепустка в лижну зону Пампорово коштує 75 левів (близько 38 євро). Спуск трасою «Мечі чал» над Чепеларе обійдеться в 55 левів на день (28 євро). Звичайно, є знижки для дітей, а також клієнтів деяких готелів та ін.

«Уже кілька років популярні спуски на велосипедах, – доповнив Костадін Беленозов. – Є чимало трас в окрузі і взимку сюди приїжджають байкери, які захоплюються цим спортом на засніжених трасах. Також у нас практикують біатлон, лижні перегони та інші. Є сноуборд, включаючи спуски на надувних подушках. Для дітей пропонуються прогулянки на собачих упряжках».

Чому варто відвідати місто Чепеларе

Чепеларе оголошено Європейським містом спорту у 2022 році. Нині   місто проводить Чемпіонат Європи зі спортивного орієнтування на лижах. Поряд із цим тут проходять чемпіонати світу серед ветеранів та спортсменів до 23 років. «Близько 250 спортсменів розміщено у нас. Вони роблять внесок у пожвавлення в Чепеларе, бо привертають велику увагу – розминаються, бігають великими групами головними вулицями, люди за ними спостерігають із задоволенням», – уточнив Костадін Беленозов.

Які ще можливості відпочинку пропонує гостям місто крім снігових трас та затишних ресторанів?

«У нас є два музеї, просто унікальні. Один присвячений лижам та лижному спорту і розповідає про історію створення курорту, про те, як з'явився гірськолижний центр у Чепеларе. Можна побачити моделі лиж від минулого століття до найновіших, які виробляють на нашій фабриці, однієї з найбільших у світі. Наші гості можуть відвідати і Музей родопського карсту, де представлені різноманітні кристали, мінерали, а також кістки печерних тварин тощо».

Переклад Єлєни Паскалової.

Загальний індекс цін на житло в Болгарії за другий квартал цього року показав зростання на 9,1% порівняно з відповідним періодом 2020 року. Про це повідомив голова Національної асоціації нерухомості  Добромір Ганєв.

Обсяг угод за перші шість місяців року знаходиться на найвищому рівні з 2008 року, при цьому середній приріст по країні становить 39%, а в Софії – 41%.

Нове будівництво, що почалося в Болгарії, також зросло на 25%, а в Софії — на 51%.

Зростання цін на житло в Європі рекордне - у Берліні вони підскочили на 148% за десять років, у першому кварталі цього року в Люксембурзі ціни зросли на 17%, у Данії - на 15%, у Чехії - на 11%, у Нідерландах на стільки ж, в Німеччині — на 10%, у Франції — на 5%, у Бельгії — на 6%.

За словами Ганєва, Софія не входить до 60 найбільших міст Європи з найвищими цінами на житло, столиця Болгарії займає лише сьоме місце за середніми цінами на житло у  центральній частині серед 12 столиць країн Східної Європи.

Ціни на нерухомість у Болгарії знизилися на 3% за останні два місяці дії надзвичайного стану в країні, введеного через коронавірус. Найбільше подешевшали апартаменти в Варні і Бургасі, повідомляє "Інвестор".

У Варні ціни на житло знизилися майже на 6% в порівнянні з періодом 13 січня- 12 березня, а в Бургасі - на 4%.

У той же час ціни на апартаменти в Софії і Пловдиві залишаються порівняно стабільними і в останні два місяці знизилися лише на 1%.

В Русе ціни на житло знизилися на 0.5%, а в Старій Загорі - на 7%.

На думку експертів, ще рано говорити про будь-яке серйозне зниження цін на житло в Болгарії. На даному етапі продавці не поспішають знижувати ціни. Зі свого боку покупці не хочуть купувати нерухомість в цей нестабільний час. Деякі з них сподіваються на більш серйозне зниження цін, що може і не відбутися, вважають експерти.

Як повідомляє Нова ТВ, вже в цьому році власники будь-якої нерухомості в Болгарії, яка здається туристам, повинні будуть платити туристичний збір.

Як стало відомо, згідно зі змінами, прийнятими днями до Закону «Про місцеві податки і збори», власники квартир в яких проживають туристи, зобов'язані платити туристичний збір у розмірі від 0,4 до 0,8 лева в день за кожного туриста.

У змінах зазначено, що розмір туристичного збору буде визначатися місцевою адміністрацією муніципалітету і нині становить -- в Софії і Пловдиві 0.40 ст. за одного туриста в день, у Варні -- 0.50 ст., на Сонячному березі -- 0.45 ст., в Банско -- 0.80 ст. Збір вносять до 15 числа наступного місяця.

Згідно із законом, зібрані від туристичного збору кошти повинні піти на заходи, пов'язані з програмами розвитку туризму, а саме на створення і ремонт інфраструктури, туристичні центри, інформаційне обслуговування туристів, підтримку туристичних об'єктів і рекламу.

На пропозицію компетентної влади Республіки Болгарія, погоджену з прем'єр-міністром Кірілом Пєтковим, Болгарія оголосила 10 російських дипломатів, акредитованих у Софії, персонами нон грата. Вони мають залишити Болгарію протягом 72 годин.

Заступник міністра закордонних справ Васіл Гергієв вручив відповідну вербальну ноту послу Елеонорі Митрофановій.

Згідно з інформацією компетентної влади, зазначені працівники посольства Російської Федерації здійснювали на території Республіки Болгарія діяльність, несумісну з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини, повідомляється на Інтернет-сторінці МЗС Болгарії.

Понад 100 нових військових транспортних засобів та десятки наметів розташовані у південній частині Білорусі поблизу українського кордону. Це показують супутникові знімки американської технологічної компанії, вони розкривають також те, що в західній частині Росії, близько до кордону з Україною, з'явився польовий госпіталь і засоби для транспортування важкого озброєння.

У свою чергу Угорщина почала зміцнювати свій кордон з Україною військовими підрозділами, які виконуватимуть гуманітарні завдання та запобігатимуть проникненню «озброєних груп». Польща та Румунія висловили готовність прийняти потік біженців у разі загострення кризи.

Тим часом американський держсекретар Ентоні Блінкен оголосив, що скасовує заплановану на 24 лютого зустріч із міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим з мотивом, що російський наступ уже розпочався, що відкидає можливість для дипломатії. У зв'язку із загостренням конфлікту не планується і зустріч президентів Байдена та Путіна, але Блінкен наголосив, що дипломатичні зусилля США та їхніх союзників і партнерів будуть продовжені.

Заява держсекретаря США була зроблена після зустрічі з українським міністром закордонних справ Дмитром Кулебою, який поінформував його, що на даному етапі Київ не планує евакуації великих міст і не має наміру просити розміщення американських військових для вирішення кризи. За оцінкою Кулеби, введені США санкції проти Росії виглядають досить сильними як перший крок. З його інтерв'ю «Фокс Ньюз» стало відомо, що він має запевнення Вашингтона про надання ще озброєнь Україні.

У ході акції в Поморії болгарська поліція затримала вчора ввечері двох чоловіків (44 та 47 років), які переховували біженців. Виявлені особи переховували протягом трьох днів дев'ятьох біженців без документів посвідчення особи, які визначають себе афганцями.

За даними поліції, візуально четверо з біженців, затриманих на 24 години за незаконний перетин кордону Болгарії, неповнолітні.

Двоє чоловіків з Помор'я заарештовані за звинуваченням у наданні допомоги біженцям, які нелегально перебувають у країні.

Фото: архів

Ураганний вітер, що обрушився на Західну Болгарію зі швидкістю до 160 км/год. завдав величезних збитків місту Враца і сусіднім селам. Кризовий штаб муніципалітету оголосив частково тяжке становище після того, як природна стихія поламала та повиривала з корінням  дерева, пошкодила фасади будівель та торгових об'єктів, зруйнувала паркани, рекламні панно та зупинки громадського транспорту. Місцями частково перервано і електропостачання.

Понад 120 сигналів про поламані гілки, дерева і жерстяні конструкції через сильний вітер прийняли і аварійні команди Столичної мерії. Найсерйозніших збитків зазнали південні райони Софії. Величезне дерево обрушилося на трамвайну колію на бульварі „Овча купел”. Критично постраждалих людей немає.

На 14 грудня на Півдні Болгарії оголошено сніговий Жовтий код небезпеки. Про це повідомив офіційний портал Національного інституту метеорології та гідрології (НІМГ) при Болгарській академії наук.

За фактом в областях — Смолян, Кирджалі, Пазарджик, Пловдів, Стара Загора, Слівен — сьогодні накопичуватиметься сніговий покрив. На Сході Болгарії сьогодні буде вітряно, подекуди вітер розганятиме повітряні маси до швидкості понад 75 км/год. Також на морі у Бургаській, Варненській та Добрицькій областях очікується шторм до 4-х балів.

Автомагістраль «Струма» відкрита після проблем, що виникли через снігопад. Відкрито трасу у напрямку кордону з Північною Македонією біля Гюєшево. Близько 100 вантажівок через негоду тимчасово заблокували автомагістраль «Хемус» у напрямку Софії. Дорога до Варни залишилася відкритою.

Ускладнено дорожню обстановку в Софії. Були проблеми із трамвайним рухом. Дороги на Вітошу закриті для автомобілів без ланцюгів протиковзання та для громадського транспорту через сніговий покрив від 30 до 40 см.

Рух через Троянський перевал обмежений для вантажівок понад 12 тонн. Перевали Республіка, Шипка та Петрохан очищені та прохідні при зимових умовах.

У Смолянській області найвищий сніговий покрив у районі Доспата - 7-8 см. Менше снігу на перевалах Рожен, Пампорово та Превала. Ведеться прибирання снігу на всіх дорогах.

Фото ілюстративне.

Можливо, читачі сайту ще пам’ятають інтерв’ю українки Олі, де вона розповідала про своє життя, як познайомилася з болгарином Атанасом, у них народилася донечка Анелія (можна знайти на сайті в розділі «Інтерв’ю» за  19 грудня 2017 року).

Не так давно випадково зустрілися з Олею. Хотілося дізнатися, як же склалася її подальша доля. Але молода жінка засмутилася, пославшись на брак часу, поспішила у своїх справах, пообіцявши зателефонувати згодом. І десь майже через місяць пролунав дзвінок, Оля запропонувала зустрітися, погодилася на інтерв’ю, додавши, що воно буде невеселим…

- Олю, що ж трапилося, адже багато проблем тоді вирішилося більш-менш нормально?

- Мабуть, я народилася не під щасливою зіркою.  Після того, як вийшла заміж за Атанаса, як в сім’ї з’явилася наша донечка, я розквітла душею. Здавалося, що таки знайшла своє щастя. Але недовгим воно було. Не знаю, може, в тому крахові сім’ї є і моя провина. Недавно ми розлучилися. І знаєте, зітхнула з полегшенням.

- У чому ж причина, на твою думку?

- Атанас виявився безініціативним, волів плисти за течією життя, навіть і не намагався стати главою сім’ї. Ні, він не ображав мене, не піднімав на мене руку, Боже збав!

Коли я виявляла ініціативу у будь-якому питанні, погоджувався. Та нічого для перетворення планів у життя не робив, тільки промовляв: а куди спішити? Все владнається. Оця його повільність і бездіяльність мене просто почала не те що дратувати, а прямо бісити.

Кажуть, що отой непоспіх притаманний всім болгарам. Іноді переконуюся в цьому по роботі. Чітко домовляємося, наприклад, про дату виготовлення замовлення. Починаєш нагадувати, дивуються, чому так поспішаю. Не хочуть розуміти ні про які графіки, заспокоюють щиро і … продовжують підводити. Але ж ну не всі болгари такі!

З появою на світ Анелії, здавалося, настав час подумати про власне житло, хоча б про перспективу його придбання. Атанасу і за вухом не свербить, пропоную економити, бо підрахувавши бачу, де можна витрачати менше. Його це обурює: як це, на собі економити, не купити шості джинси, якщо захотілося? Ну і що, що не носить четверті і п’яті, просто не подобаються чомусь вони тепер… І так у всьому.

- Але ж він не пияк, не зраджував тобі?

- Що ні, то ні. Мені здається, що йому ліньки навіть було б знайти коханку, а потім ще тратити на неї час. Можна ж просто полежати на дивані, поспілкуватися з друзями.

 Коли донечка стала підростати, з’явилося багато нових проблем, і часто вони були пов’язані з грошовими витратами. Я крутилася, як могла – заробляла, підробляла. Запропонувала і Атанасові чи підробіток якийсь брати, чи змінити роботу на більш заробітну. Не суперечив. Але й палець об палець для цього не вдарив.

- Попереднього разу Ви розповідали, що часто разом їздите по Болгарії, побували в багатьох цікавих місцях…

- Було, тільки ініціатором завжди виступала я. І зараз мене це цікавить, бо історія Болгарії захоплююча. Перш ніж кудись їхати, я багато читала про це місце, про героїв, що відстоювали незалежність країни ще з давніх часів, ділилася цим з чоловіком. Для нього багато чого теж було відкриттям, але склалося таке враження, що все те було цікавим лише для мене. Не хвалюся, та зараз я краще від нього знаю історію Болгарії.

- Олю, а чи не поквапилися Ви із розлученням?

- Не першими про це питаєте. Поділилася новиною про розлучення зі своєю подругою, що живе в Україні. Ох і наслухалася! Не б’є, п’є в міру, не кричить як оглашенний, не урод та ще й не гуляє наліво – чого ще мовляв мені треба, якої трясці? Чи не з жиру біснуюся? Ну як пояснити, що поруч хочу бачити надійного чоловіка?

А знаєте, як він відреагував на мої слова про розлучення? Байдуже. Каже, пакуй валізи, і назад, в Україну.

- І що, Ви таки хочете повернутися?

- Ні. Болгарію я полюбила всім серцем. І не тільки за чудову природу, море. З практичної точки зору Болгарія дає багато, тут чудові перспективи для розвитку бізнесу. Тільки не лінуйся, вчися, йди вперед. У мене в цьому плані все гаразд. Знаю, що я економічно незалежна від колишнього чоловіка, що зможу досягнути ще більшого. А він нехай живе, як знає. Мою любов до нього вбила його лінь: і фізична, і моральна.

- А як поставилися батьки Атанаса до розлучення?

- Тільки запитали, чи можуть вони надалі спілкуватися з Анелією і чи доведеться платити їхньому синові аліменти. Звичайно, їхньому спілкуванню з онучкою не перешкоджатиму, хоч їх, на мій погляд, більше цікавило питання сплати аліментів, бо дуже засмутилися, дізнавшись, що від аліментів я не збираюся відмовлятися…

- І як плануєте своє подальше життя?

- Житиму, працюватиму, зароблятиму. Зроблю все, щоб Анелія щасливою була. Заміж більше не хочу, поки що. А якщо доведеться, то не дам засліпити себе коханню. І про те, щоб Анелію прийняв, як дочку подбаю, і щоб активним був у житті, а не амебою якоюсь. А взагалі приходжу до висновку, що кращий вихід – коханець, від якого знаєш, що чекати. Подарунок, теплі слова, гарно проведений час. Що, не виправдала ваших надій, мене засуджуватимуть за ці слова, бо це аморально? Ну й нехай. Пробувала пожити в родині, не зраджувала, тягла на собі віз сімейних проблем як добропорядна. Не вийшло, вибачайте.

Є в нашому житті люди незвичайні, наче з іншого світу.

Для когось це людина-свято і спілкування з нею дарує заряд позитивних емоцій, інший лише плечима стенає: для чого ця  яскравість, оригінальність. Навіщо виділятися, будь таким, як усі.

Але ж без таких людей життя було б сірим, нецікавим, не з’являлися б на небосхилі талановиті письменники, художники.

Сьогодні ми хочемо познайомити вас з уродженкою України Джулією Гінзбург, матір'ю п'ятьох дітей, турботливою дружиною, великою оптимісткою і ... автором жахливих історій в стилі Кінга, де читач стикається з надприродними силами, яким немає сенсу протистояти.

Своєю зовнішністю, поведінкою вона не вписується в середньостатистичні рамки. Але настільки ж вона гармонійна, як вміє розфарбувати яскравими фарбами сірі будні! Вона - особистість, людина творча.

Ми зустрілися з Джулією і попросили її відповісти на наші питання.

--Перше питання традиційне: як давно живете в Болгарії, звідки приїхали?

Джулія: 14 червня буде рівно 4 роки, як ми живемо в Болгарії, у  Софії. Приїхали з Ізраїлю.

--Дивлячись на Вас, ніяк не скажеш, що у Вас п'ятеро дітей. Причому всі - хлопчики. Як справляєтеся з ними, чи вдається підтримувати серед цієї команди дисципліну?

Джулія: Мені іноді здається, що я взагалі не справляюся. Ніяк. Дуже важко, особливо морально.  Всі думають, що я справляюся, а я знаю, що ні. Мені абсолютно у всьому допомагає чоловік. Підтримує мене. З дисципліною складно, але можливо. Ми вміємо домовлятися.

--Познайомте нас зі своїм чоловіком. Ви з ним ще плануєте дітей? І якщо так, то кого б вважали за краще - ще хлопчика чи все-таки дівчинку?

Джулія: НІКОЛИ БІЛЬШЕ!!! Усе! Лавочку закрила. Чоловік дуже хоче дівчинку. Він прекрасний сім'янин, турботливий батько. Ми називаємо його «тато 80 рівня». Іноді мені здається, що він справляється з дітьми краще за мене. Марат працює багато і постійно. Всі його вихідні - свято для мене. Дуже люблю свого чоловіка. Звичайно, у всіх нас є недоліки, але ми вміємо вести діалог. Це ж стосується дітей та їх кількості.

Я дуже втомилася від перманентного стану вагітності, годування. Дуже хочеться для себе пожити (треба було раніше думати, знаю). Ось обговорили, і я вирішила, що 5-а дитина - остання. Якщо чоловікові дуже-дуже хочеться донечки - нехай заводить другу дружину.  (Це, звичайно, Джулія жартує. Таких чоловіків не віддають добровільно навіть «у хороші руки»).

90

--Джуліє, Ви яскрава жінка, Ви нікого не наслідуєте, але все дуже гармонійно у Вашій зовнішності і ... незвично. У Вас свій стиліст чи  Ви самі підбираєте образи? Який з них Вам ближче по характеру?

Джулія: ... Ох! Не склалося у мене зі стилістом. Уявляєте, я навіть за це платила гроші. Це прекрасна професія, якщо людина на своєму місці, мабуть, тільки мені не пощастило. Стиліст одягла мене

виключно в чоловічий одяг, геть забувши, що я мама, яка годує грудьми немовля, ще й обвішана дітьми. На мій жаль, це був сумний досвід, і даремно витрачені гроші.

Я вирішила одягатися так, як зручно мені. До недавнього часу у мене був «клошар стайл» (*клошар – бомж, бездомний-ред.) - зручні штани, вільна футболка, а краще 2, і ботинки.

Молодший підріс трохи, на собі вже не ношу в переносці, тому можу і більш жіночні речі надягати.

Волосся. Я досить неврівноважена. У мене бувають кризи, дає знати про себе іноді стара післяродова депресія, якій понад 14 років, купа турбот, проблем, панічні атаки, накриває відчуття, що я

ніхто і ніщо - це погані почуття і відчуття. Жену все геть зрізаючи волосся. Мені відразу стає легше, як ніби я оновлююся. Мене підстригає чоловік.

--У Вас вийшла книга «#короткиестрашныеисториижули». Цьому передувала робота на Вашій сторінці у Фейсбук. У Вашої, скажімо так, не зовсім традиційної творчості, чимало шанувальників. Здавалося б Вам, 

як багатодітній матері, було б природніше писати добрі казки. Звідки це захоплення непізнаним світом?

Джулія: Мене завжди цікавило все таємниче, страшне, непізнане. Казки - не моє. Я люблю кров, кишки і ось це все. До речі, до фільмів жахів я дуже спокійно ставлюся, люблю японське хоррор-мистецтво. Короткі оповідання - моя терапія. Хтось ходить до психотерапевта і приймає своє пекло. Я не знайшла ще свого, тому пишу. А ще я люблю знаходити відгук, схвалення і підтримку у всьому, що роблю (це корінням з дитинства), тому мені дійсно дуже приємно, що мене читають і хвалять. До речі, всі свої вагітності я захоплювалася вивченням матеріалів про різних маніяків, серійних убивць, людожерів.

84

--Як розуміємо, це тільки початок. А які творчі плани на найближчий час?

Джулія: Ось зараз дописую другу книгу. Не очікувала, чесно, що так важко піде далі при такому легкому початку. Далі ще не думала.

--Кажуть, що Ви любите робити друзям дуже оригінальні подарунки. Розкрийте секрет, як їх підбираєте і яку реакцію вони викликають у тих, хто їх отримує?

Джулія:  Я люблю дивувати, виходить вгадувати. Мені щиро хочеться, щоб людині, яка отримала від мене щось, було приємно. Якщо вона (людина) наповнюється - це прекрасно. Значить, я вгадала. Я зазвичай відчуваю, що може доставити радість.

--А самі отримували якісь цікаві і несподівані сувеніри?

Джулія: Так !!! Чоловік, до речі, не вміє робити подарунків і сюрпризів, а я їх ой як люблю! Найбільш несподіваний подарунок мені зробила друкарня «Ед Имедж»: до Нового року я отримала 10 перших примірників своєї книги – «Вибрані історії».

--З якими людьми тут подружилися?

Джулія: Я все ще вчуся дружити. Часто погано обираю людей – в тому винна  моя  відкритість.

Є мало, але вони дуже близькі. Це випадкові невипадкові знайомства. Знаєте, хороші це люди, дуже; такі розуміють, підтримують. Люди, без яких, можливо, не було б навіть і першої книги.

-Яке питання Ви б поставили собі і як би на нього відповіли?

Джулія: Джуліє, а чого дійсно хочеш ти сама для себе? - Світла в душі. Ось. Немає його. Терзає минуле. Я дуже неспокійна, сплю погано ... колись світло точно буде, але не зараз.

--Ваші побажання читачам сайту «Новини Болгарії»?

Джулія: Дорогі читачі, я вам бажаю прекрасних прагнень і перемог, мрії, яка обов'язково здійсниться, але щоб після неї одразу прийшла нова.

-Щиро дякуємо Вам, Джуліє, за цікаві відповіді. Добра Вам, щастя в житті і нових творчих успіхів!

«Все можна пережити, якщо підібрати правильну пісню»

Курт Кобейн

Спробуйте назвати відомих сучасних українських виконавців. Не сумніваємося, що легко справитеся з цим завданням: їхні пісні лунають з екранів телевізорів, магнітофонів і смартфонів. А щоб підняти настрій чи послухати улюбленого співака, групу, легко знайдете їхні твори в інтернеті.

Та як рідко ми замислюємося над тим, що за їхньою популярністю стоїть велика і напружена робота тих, що вклали свої професійні знання, терпіння для розвитку таланту виконавців. У кожному успіху співака – титанічна праця педагогів, яка, частіше всього, залишається в тіні, непоміченою.

Хочеться ближче познайомити вас з викладачами музичних дисциплін, українцями, які нині працюють у Бургасі, ЮРІЄМ та АНЖЕЛІНОЮ ЛОМАКІНИМИ.

Вони вважають, що їхнє завдання – пробудити музику в душі кожного зі своїх учнів -- чи це підліток, чи вже сформована людина, яка не прагне до слави виконавця, а просто хоче зробити своє життя більш яскравим і змістовним за допомогою музики. Бо ж саме її величність музика, зіткана із семи нот, здатна творити великі дива. Ми запропонували подружжю відповісти на питання, причому дали вибір – може відповідати хоч хтось один, хоч обоє. Адже навіть попри те, що музика і  робота міцно поєднали цю пару, але кожен має свої методи викладання і підходу до виконавців, до життя.

— Чи завжди було бажання пов’язати з музикою своє життя? Як почався музичний шлях?

Юрій: Все почалося з батьків, які відвели мене у музичну школу. А я маю звичку доводити будь-яку справу до кінця. Розпочав свій викладацький шлях  із загальноосвітньої школи вчителем музики, а після цього багато років пропрацював директором школи мистецтв №4 в м. Києві.

Анжеліна: А я з дитинства обожнювала музику і вмовляла батьків відвести мене в музичну школу в клас фортепіано. Я опановувала науку  з великою насолодою, мені це було дуже довподоби.

--Чи були варіанти у виборі професії?

Юрій: Не знаю, мабуть, не було, адже мені з дитинства подобались як заняття з сольфеджіо, так і гра на фортепіано. Та і взагалі, я викладач у третьому поколінні, тому точно не було.

Анжеліна: Спочатку мріяла бути піаністкою, але не вступила до музичного училища на фах фортепіано і це спонукало мене опанувати професію вокаліста і диригента. Ніколи про це не пожалкувала.

-- Раніше ви працювали в Україні, були досить успішними. Що привело вас у Болгарію? Чи не відчуваєте розчарування від зміни місця проживання? Що приваблює в Болгарії?

Юрій: Коли ми працювали в Києві,  багато разів вивозили своїх учнів на міжнародні конкурси в різні країни, в тому числі і в Болгарію.  До речі, саме тут Анжеліна отримала премію, як кращий викладач  із вокалу .

Анжеліна: Нам дуже сподобався міжнародний конкурс у Несебрі. Незабутнім було спілкування з кожним членом журі. На цьому конкурсі ми познайомились з відомою болгарською співачкою Мімі Івановою, з відомими самобутніми композиторами, з викладачами Софійської академії. Завдяки цим мандрівкам ми закохались в Болгарію і вирішили переїхати сюди. Зовсім не шкодуємо про це. Нам подобається природа Болгарії, добрі, щирі і талановиті люди.

72

--Ваш культурно -освітній центр “BurgasVoices” знаходиться у Бургасі неподалік моря. Здається, що море і музика чимось схожі. Нині, під час нашого інтерв’ю, море розбурхане і немов обурене – викидає на берег весь непотріб. А іноді воно лагідне і тихе, таке заспокійливе. Музика також може вгамувати біль, може кликати до боротьби чи грати на струнах найпотаємніших почуттів людини. А чи може музика бути жорстокою, спонукати до непередбачуваних вчинків?

Юрій: ні, ні, і ще раз ні. Мої думки співзвучні з висловлюванням знаменитого музиканта Боба Марлі, який геніально сказав: «Я вірю, що можна вилікувати расизм, зло і ненависть  -- музикою». А завдати шкоди музикою ніяк не можливо.

Анжеліна: Все залежить від виховання. Якщо у людини багатий внутрішній світ, яку б музику вона не слухала, вона не буде ганебно себе поводити. Вона просто відторгне ,як щось стороннє, поганий твір.

--Розумію, що іноді приходять до вас на заняття люди впевнені, що в них талант. Ви ж відчуваєте, що тут не те, що таланту, а й  здібностей ніяких немає. Як про це сказати, щоб не образити? А буває так, що учень наполегливо диктує свій репертуар, наполягає на ньому, а ви відчуваєте, що це не його формат. Чи вдається переконати обрати ті музичні твори, які можуть розкрити справжній потенціал виконавця?

Юрій: Частіше навпаки – приходять люди дуже невпевнені в собі і бажають, завдяки заняттям, розкритися. В мене є учні (інклюзивні діти), яким важко соціалізуватись. Завдяки спільній роботі вони стають сміливішими, бачать, що з кожним заняттям пісня лунає впевненіше і чистіше. Вони навіть беруть участь у концертах, зростає їхня самооцінка. Для мене, як педагога, це теж перемога.

Анжеліна: Перша фраза, яка звучить на нашому сайті це – якщо ти вирішив вийти з зони комфорту, то треба обрати новий вид діяльності і саме заняття з музики в цьому допоможе. А здібності є у кожного. Можливо, приспані – їх треба розбудити; можливо, виконавець працює не в тому напрямку – тоді треба разом визначитися з репертуаром. Та й вік не перешкода: ніколи не пізно почати гарно співати. Паворотті заспівав після 30 років і досяг вершини слави! Так, іноді доводиться легенько підштовхнути людину подивитися інакше на власне «Я», щоб піти у потрібному напрямку. В цьому і полягає наша робота вокалістів-педагогів – зрозуміти, підказати, разом сотворити диво. І тоді в результаті спільної праці кожна нота зазвучить довершено!

-- Які у Вас стосунки з учнями? Дружні чи по принципу «педагог знає краще»? Чи трапляються розбіжності в творчому процесі, як їх залагоджуєте?

Юрій: З учнями ми друзі, просто ми ділимося тим, що вміємо.

Анжеліна: Я ставлюся до своїх учнів, как до своїх дітей. Я їх всіх люблю – всі вони різні і дуже цікаві, тому насолоджуюсь спілкуванням з ними.

71

--Хотілося б знати, чи співаєте десь на вечірках, родинних святах дуетом – Юрій та Анжеліна?

Юрій: Дуже рідко, але в дитинстві я часто співав зі своєю бабусею українські народні пісні.

Анжеліна: На роботі так наспіваюсь, що вдома краще мені помовчати, щоб зберегти голос.

--Кілька слів про сім’ю, дітей, внуків. І які в них стосунки з музикою, чи пішов хтось вашим шляхом?

Юрій: Наш син, Євген, успішно закінчив  музичну школу, але став інженером та працює в відомій компанії в Швейцарії.

Анжеліна: Наша внучка має гарні музичні здібності, та я можу з нею займатися тільки дистанційно, на жаль.

--Ким зі своїх вихованців гордитеся? Можливо, хтось із них співає на професійній сцені?

Юрій: Горжусь кожним своїм учнем, бо кожен з них досяг певних результатів в силу своїх можливостей.

Анжеліна: Багато  моїх учнів обрали професію співаків, є і режисер оперних вистав. Всіх пам’ятаю і слідкую за їхньою творчістю.

--Вам ніколи не доводилося розчаровуватися у своїй роботі, не хотілося змінити сферу діяльності?

Юрій: Ні, бо я закоханий в свою професію.

Анжеліна: Ні, я на своєму місці.

--У чому ви черпаєте натхнення для постійного творчого процесу?

Юрій: У сім’Ї і музиці.

Анжеліна: Погоджуюсь з Юрієм.

--А що б ви порадили людям, які хочуть виступати на сцені, але не впевнені у своїх здібностях?

Юрій: Наполегливо вчитись і переборювати свої комплекси.

Анжеліна: Перш за все - вчитись , а коли будуть досягнення , то вже можна і  виступати.

--І наостанок: якою музикою захоплюєтеся самі?

Юрій: Класика і джаз.

Анжеліна: Вчились ми на класичній музиці – ми її, звичайно, любимо, але зараз часто слухаємо джазову музику .

--Щиро вдячні вам за розмову, нехай у вашому житті панують мир, злагода, щоб мелодія вашого спільного життя і надалі лилася гармонійно і життєстверджуюче.

Фото зі сторінки Фейсбук Сімеона Мутафова. 

Мене звати Сімеон Мутафов. Я живу в Болгарії, у Софії. За професією відеоператор на телебаченні, в основному знімаю для новин. У мене була сім’я. Дружина журналіст, дочка, дім, щастя.

2 лютого померла моя дружина і весь світ перестав для мене існувати. Я замкнувся в собі і все, чого хотів, це піти за нею слідом. Я залишив свій дім, бо не міг залишитися там, де недавно був щасливим.  А невдовзі почалася війна в Україні, я слухав новини між бренді на вечерю та віскі на ніч. І я читав стрічку новин у Фейсбук. Сам. Не пам’ятаю дня, але натрапив на повідомлення з проханням про допомогу. Болгарка писала про своїх друзів з Одеси, які тікали від війни. Вона написала, що вони їдуть до Софії і не мають,  де зупинитися. Я був шокований і відповів їй. Виявилося, що ця жінка пише з Лондона. А люди, які тікали від війни, це діти

дуже хорошого друга її матері. Він помер кілька років тому тут, в Болгарії. Працював як провідник для українських туристів.

Насправді молоді люди, що потребували допомоги, виявилися бесарабськими болгарами. Брати - старший Радостін та молодший Гена, який був з дівчиною. Я їм сказав, що зараз живу в центрі, в своєму будинку, і що я не можу не реагувати. Я можу їх поселити в своїй колишній домівці. Двокімнатна квартира в передмісті. Виявилося, що її мама живе в тому ж мікрорайоні, але в однокімнатній квартирі і не може їх прийняти. Я зв’язався з їхньою мамою і ми домовилися після роботи відразу їхати до них. Наступного дня, вже тверезий, я зустрів трьох українців. Але в квартирі було багато наших речей. Все наше колишнє життя було тут, всередині квартири.

Вони допомогли викинути непотрібне. Мені просто сказали: твоя втрата жахлива, тобі важко це зробити, тому залиш це нам. Ти втратив найближчу людину, але ти знаєш, що вона на небі. І ми не знаємо, що відбувається з нашими близькими, з нашими родинами. Це теж непросто.

Ці люди змусили мене мобілізуватися. Вони посміхалися, будували плани, вдихнули життя. Хоча їхній світ руйнувався. Буквально. Я допомагав їм у тому, що вони мене просили. Вони вирішили їхати далі. Радостін вирішив поїхати в Канаду. Він там вже тиждень. Інший брат і його дівчина вирішили поїхати в Лондон. Вони ще чекають на якісь документи. Але це питання тижня-двох.

Увечері Воскресіння я відвів їх у собор Олександра Невського в Софії, де болгарський патріарх веде службу. Ми побажали один одному «доброї удачі».

Мені здається, що ці люди допомогли мені більше, ніж я їм. Така собі іронія долі.

П.П. Я вирішив продовжити. У мене вже є нові кандидати на квартиру. Мама з донькою з Києва. Дочка вже працює в Софії, але має виїхати до 31 травня. Сподіваюся Гена і його дівчина не зволікають з від’їздом.

Матеріал взято з ресурсу https://hromadske.ua/

Марія Вдовиченко у Маріуполі
Фото: надане hromadske

Світловолоса дівчина у вінку з червоних маків. Український костюм, намисто і в руках бандура. Такою 17-річна Марія Вдовиченко була на багатьох довоєнних фото. 

Донедавна вона разом із сімʼєю мешкала в Маріуполі, була президенткою школи, навчалася гри на бандурі, ходила з батьками до церкви. 

Її життя враз змінилося 24 лютого. Коли місто почали обстрілювати, будинок, що був сховищем, став руїною, а з їжі залишалася лише четвертина шматка хліба, розміром з кулак.

Нещодавно сімʼя Марії таки вибралася з Маріуполя. Дорогою вони пережили окупацію та фільтраційний табір.  

Марія розповіла hromadske історію своєї родини на одному диханні. Далі — її пряма мова.

«Почалася війна. Збираємося!» 

24 лютого о 3:50 мама почула перший вибух, забігла до нас з молодшою сестрою в кімнату і голосно сказала найстрашніші слова: «Почалася війна. Збираємося!». Куди збираємося? Як збираємося? Ми швидко напхали в сумки теплий одяг, їжу, яка залишилася. Думали, що зможемо виїхати. Але не вдалося — місто закрили. 

Тоді почався справжній жах. Люди вибігали з будинків, намагалися все скупити, зняти готівку, заправити автівки. А довкола лунали вибухи. 

О 12 годині дня наш будинок уже здригався. До якого підвалу нам бігти? Я дзвонила до голови ОСББ, питала, де нам ховатися. Мені відповідали, що «наш підвал на це не розрахований, там вікна, ремонт, туди не можна»

На той момент у нас ще були всі комунікації. Запаси їжі і води ми мали відносно невеликі, бо думали, що це все триватиме 3-4 дні.

«Що таке ванна у звичайній хрущовці?»

Минуло два дні від початку війни, і звʼязок, вода та світло зникли. Згодом не стало газу. Ми зрозуміли, що ситуація складна. 

На Маріуполь увесь цей час летіли снаряди. Лівий берег міста руйнували, до Приморського району доходили вибухові хвилі, все гуркотіло. 

У квартирі ми завісили вікна, вставили між ними поролон. Думали, що нас це захистить.

Ховатися вирішили у ванній. Бували дні, коли ми вже знали, о котрій годині нас обстрілюватимуть. Щойно якийсь шум, шелест, вибух — одразу бігли до ванної. Це поступово набридало. Зникала надія, що все закінчиться, що нас врятують. Ну і що таке ванна у звичайній хрущовці?  

Одного ранку, не памʼятаю точно, якого числа, ми лежали всі в одній кімнаті. Чули, як усе ходить ходором у квартирі, як щось падає в сусідній кімнаті.  

Але ми лежали і думали: ні, це десь далеко, ми в це не віримо.

Почалися вібрації землі, дім ніби підстрибував. Ми швидко зачинилися у ванній. Спершу була така тиша, здавалося, ніби щось падає, і тут вибухова хвиля пробила все до низу. Верхні поверхи будинку просто склалися. Падали шматки бетону, меблі, шифер з даху, летіло скло. Всюди кричали.

 

«Люди були готові вбити одне одного за ковток води»

Нам вдалося вибратися з будинку, батько наказав швидко йти до першого-ліпшого підвалу. 

Навколо лід, скло, шум, постріли, а ми біжимо і думаємо: хоч би були сходи до підвалу, хоч би спуститися, хоч би нас не придавило плитою. 

Сестра добігла до підвалу першою, за нею — я і батьки. Почали стукати й почули, що всередині є люди і вони шепочуться. Зрештою якийсь чоловік відчинив двері і сказав, що не може нас пустити — мовляв, у підвалі багато людей, зайвого місця немає. Батько не став слухати, відштовхнув його, і ми зайшли.

Всередині було 20 людей, наших сусідів. Разом із нами зайшла ще одна сімʼя з п’ятимісячною дитиною. Тобто якби ми не вломилися — під нашим будинком загинула б не одна родина. 

У підвалі ми бачили різні жахи. В людей закінчувалися продукти, вони перетворювалися на звірів. Були готові вбити одне одного за ковток води. 

Їжу не було з чого готувати, воду добували з льоду і снігу. 

Люди наражалися на шалену небезпеку, коли виходили назовні — на них летіли осколки, шматки будівель, каміння.

Одного дня перед нашими дверима в підвал прилетіла міна. Дірка була настільки велика, здавалося, ніби хтось глибоко копнув. Ми думали, що нас засипле, будівля вже почала руйнуватися. Боялися, щоб це не стало нашою братською могилою.

«У цьому підвалі були лише наша надія та молитва»

Моя мама хворіє вже шість років на полінейропатію. Це ураження нервової системи. На тлі стресу вона перестала ходити, в неї двічі зупинялося серце. Аптеки не працювали, ліків ми не мали. Відділення швидкої медичної допомоги, що було навпроти нашого підвалу, зруйнували.  

Батько реанімував маму, як міг і знав — штучне дихання, масаж серця. Таблетки доводилося шукати під обстрілами. Ми не могли втратити маму. У цьому підвалі були лише наша надія та молитва. І все. 

На десятий день перебування там у нас залишився один шматочок хліба. Він був розміром з мій кулачок. Ми ділили його на чотири рази. Свій шматочок я не змогла зʼїсти, бо ми дуже довго голодували. Він був зі мною дуже довго. Я боялася, що все закінчиться, і не буде навіть його. 

Люди між собою сварилися, скандалили, когось намагалися вигнати з підвалу, щоб на один рот було менше. Там не було доброти, лише темрява, і ми відчували вже запах смерті.

Так тривало 12 днів.

«Ми звідси не вийдемо. Це моя могила»

Зазвичай обстріли вночі починалися десь о четвертій ранку. Потім була невелика перерва, а о 10-й — знову. Але того дня всі прокинулися від нечуваного раніше шуму о другій ночі. Ми лежали й намагалися заснути. Чашка, що стояла на поличці наді мною, стрибала. Звук був такий, ніби я лежу і біля мене їде по чотири потяги з кожного боку. 

Зазвичай, коли стріляли — плакала дитина, хтось читав молитву вслух. А того разу мовчали всі.

Раптом земля почала здригатися, здавалося, ніби все летить на нас. Зі стелі падала штукатурка, цегла.

Я лежала і думала: ми звідси не вийдемо. Це моя могила. Я вже втратила надію на все, не могла ні молитися, ні сподіватися. Це закінчиться, це не може бути довго. Людина ж страждає заради чогось, — повторювала я собі. 

У той момент я була впевнена, що помру, і помру не сама. На одній ковдрі зі мною лежала моя сімʼя. 

Я все ж вирішила молитися. Просила в Бога померти швидко і не бачити смертей моїх рідних, не бачити, як вони мучаться, а я не можу їм допомогти. 

У нас не було нічого. Ні сил, ні надії, ні навіть нормальної аптечки. Усі розуміли: якщо влучить, то ми звідси не виберемося. Як у сусідній будівлі, звідки так нікого й не дістали. Бо це забороняли робити ворожі солдати, це просто було неможливо.

«Або ми помремо з голоду, або нас засипле, або нас просто вбʼють»

Відтоді я не памʼятаю, як минали дні. Ми були замучені, голодні, втомлені. Якось батько сказав: «Або ми помремо з голоду, або нас засипле, або нас просто вбʼють». Російські солдати ходили по підвалах, перевіряли, хто там сидить, кидали бомби. Коли до нас стукали, ми не відповідали. 

В один з днів ми почули від сусідів, що можна виїхати на Мелекіно. Тато мав старенькі, побиті уламками від будівель і скла, «Жигулі». Ми навіть не знали, чи заведеться автівка, але вона рушила. Ми їхали під обстрілами, градами. Тривали бої, а в нас була одна мета: вижити, вибратися з цього пекла. 

Доїхали майже до Мелекіно, там стояв пост «ДНР». Розуміли, що назад повернутися не зможемо, а далі їхати не хотіли: якщо не вбили там, то вбʼють тут, для ворога ми ніщо, просто мішень. 

Нас зупинили на блокпості, спитали місце реєстрації. «Маріупольське? Вам направо. 

Що за «право», ми не знали. Звідти нас направляли далі і далі. Так поступово сформувалася велика колона з автівок і навіть людей, які йшли пішки. 

Згодом військові «ДНР» сказали їхати «вниз». Ми рушили, а вони просто стріляли по автівках і людях.

«На всі наші гроші ми змогли купити дві буханки хліба»

Так ми доїхали до Ялти (Донецької області — ред.), де ховалися більше 10 днів у старому пансіонаті. Їжі ми не мали, воду брали з криниці. Та готівка, яка в нас залишилася, була нічим.

У Ялті саме змінювали владу на «ДНР», і вони намагалися нібито показати себе з хорошого боку. Запрошували приходити до них, називати своє імʼя, прізвище, щоб отримати гуманітарну допомогу. Люди йшли, щоб вижити, не вмерти з голоду. Але жодних пайків там не давали — їх отримували місцеві, які продавали їх на базарі за космічними цінами. 

У Ялті також працювали кілька магазинів, куди завозили продукцію з росії. Ціни високі, черги величезні. На ті гроші, які в нас були, ми змогли купити лише дві буханки хліба. Ми їх берегли, ховали, щоб не забрали. 

Ще тоді ж у Ялті була «денаціоналізація»: солдати ходили по домівках, шукали «націоналістів», «фашистів», як вони там кажуть. Людей вивозили в невідомих напрямках, когось вбивали.

Голод, холод і страх замерзнути

У Ялті до нас знову прийшов голод, холод і страх замерзнути. Все, що ми мали, — вогонь, вода, чай і оті дві буханки хліба. Батьки вирішили виїжджати.

Так ми потрапили на фільтрацію у Мангуші. Там було два табори. Перший — для людей, які йшли пішки. Вони могли проходити фільтрацію понад місяць, черги були шалені. Люди щосили намагалися врятуватися і втекти. І ще один табір був для тих, хто автівками. 

Табір — це не якесь поселення, це просто колони автомобілів. Перед нами в черзі було 500 машин, за нами — ще тисячі. 

Виходити з автівок, шукати їжу, воду, йти в туалет забороняли. Всюди ходили солдати зі зброєю, погрожували, перевіряли, дивилися, щоб усі були на місці. 

Цей фільтраційний табір, як нам казали, працював з 5 ранку до 11 вечора, але насправді — поки вони не прокинуться, не поснідають, не покурять, не поговорять по телефону, не поміняються, нічого не починалося. 

До цивільних їм не було жодного діла. Щогодини проходили дві, якщо пощастить — три автівки. В очікуванні своєї черги ми прожили в машині дві доби.

 

«Фільтрація починається з 14 років» 

Ось як влаштована фільтрація: у них є блокпост. Туди заїжджає машина, де перевіряють кожну кишеню, бардачок, багажник, кожну сумку. У людей — одяг, і що під ним. Чоловіків роздягають на вулиці біля машин. Шукають татуювання, якісь мітки, одним словом, «націоналістів». 

Траплялося, що не всі пасажири з машини проходили фільтрацію: вони могли забрати батька або матір, а машина мала рухатися далі. Люди розгублювалися. В них була зброя, а в людей — нічого. 

Наша черга підійшла об 11 вечора, ми були останньою машиною на той день. Нас запустили, обшукали. Мама вже не ходила через свою хворобу. Їм з сестрою дозволили не виходити: сказали, що «фільтрація починається з 14 років»

Ми з батьком вийшли. На відстані 200 метрів від нашої автівки була будка з двох кімнат. На вулиці стояли виснажені люди, вони не мали одягу, на вулиці був мороз. У мене тоді так відмерзли ноги, що я не відчувала пальців на ногах. 

Вони ж просто ходили, розмовляли між собою, обговорювали жінок, яких замучили.

Я чула розмови між ними:

«А той, що не пройшов, куди ти його подів?», — запитував один іншого.   

«Та розстріляв. Чоловік 10, може, більше. Не рахую, набридло вже». 

Один чоловік, який проходив фільтрацію, вийшов з величезними, переляканими очима. Його трусило. Він казав, що був жорстокий допит, його били. Його жінку так і не відпустили.

«Вони намагалися знайти людей, які люблять свою батьківщину, які хотіли нормально жити»

Далі була наша черга. Я пішла до однієї фільтраційної кімнати, батько — до іншої. 

У мене зняли відбитки пальців, відсканували документи, перевіряли телефон. Ставили провокаційні запитання. Про владу, Україну, про мої власні позиції. Вони намагалися знайти людей, які люблять свою батьківщину, які хотіли нормально жити. Вони знущалися, принижували, могли обзивати, бити. 

У мене взяли паспорт, побачили, що мені 17. Я їм не сподобалася, нібито занадто молодо виглядала, а вони саме шукали якихось юних дівчат. 

Мене виштовхали звідти. До машини мене супроводжував їхній озброєний солдат. 

Він штовхав мене через те, що я нібито повільно йшла. Я впала, забила коліно, але розуміла: якщо зараз не підіймуся і не побіжу до автівки — то не повернуся назад. Я побігла щосили. 

Мама побачила мене саму. В неї почалася паніка: що з батьком? Він не пройшов? Його вже вбили? З нього знущаються? А я нічого не могла сказати. Сиділа і не знала, що буде далі. 

Втім, батько повернувся за 40 хвилин. Ми бачили, як його виштовхали. Він вийшов і впав. Намагався підвестися і падав. Але все ж дійшов до автівки.

Через побиття на «фільтрації» батько втратив зір

Батько натиснув на газ, і ми рушили. Прямої дороги на Бердянськ не було: міст підірвали, тож ми їхали околицями, селищами. Бачили трупи, розбиту техніку. 

Вже дорогою в батька почалися проблеми з зором — він не бачив. 

У Бердянську ми ночували в автівці. Уже там батько розповів, як відбувалася його фільтрація. 

У нього також попросили документи, взяли відбитки пальців, роздягли, обшукали. Почали допитувати, тиснули морально. Спершу штовхали. Коли побачили, що в нього порожній телефон, почалися запитання: «Чому телефон порожній? Що ти приховуєш? Ми тобі не віримо!». І його просто вдарили по голові. Він не памʼятає, хто, як і чим. Згадує, як уже опинився на вулиці. Від того побиття батько втратив зір, а нам ще потрібно було їхати далі. 

З Бердянська до Запоріжжя стояло 27 блокпостів, і на кожному перевіряли документи, машину, запитували, чи профільтрований. У людей забирали їжу, теплі речі, просили цигарки, питали навіть про наркотики та алкоголь. 

Ми їхали, а поруч йшли бої. Щось залетіло під машину, стався вибух, машина підстрибнула. Батько сказав не перейматися — можливо, то була петарда. Але ми розуміли, що на війні немає петард. 

Дорога була важкою. Ми бачили зруйновані будинки, протитанкові міни посеред дороги, танки з літерою Z у дворах, обгорілі тіла вздовж дороги, розбиті автівки. Навколо нас палав ліс.

«Не бійтеся. Це — Україна»

На світанку ми доїхали до Оріхового, Запорізької області. Попереду нас на дорозі були камінні брили, їжаки, колючки. Таке відчуття, ніби дихати стає легше, а потім попереду ми побачили український прапор. 

Спершу перелякалися: невже провокація? Невже це ще один іспит, який ми маємо скласти? 

Нас зупинили. Кажуть: «Добрий день! Покажіть, будь ласка, документи». 

Ми показали, хоча й далі були переконані, що це провокація. 

Нам кажуть: «Не бійтеся. Це — Україна»

Ми почали плакати. Не могли повірити, що ми під захистом, що знайшли свою землю. 

Далі ми поїхали до центру допомоги біженцям у Запоріжжі. Мамі надали медичну допомогу, бо вона тоді ще не ходила. Батькові було дуже зле: він не бачив. Ми з сестрою виснажені емоційно. Ми були психологічно зламані. 

Волонтери допомогли нам доїхати до Дніпра.

У місті батька обстежили двоє лікарів, зробили висновок, що він має травму внаслідок контузії. На одному оці — повна втрата зору, а інше бачить ніби крізь целофановий пакет.  

Щоб отримати якісну медичну допомогу, волонтери відправили нас до Львова. Тут батько ще раз пройшов обстеження. Нам сказали, що його лікування буде довгим, складним і дорогим, можливо, доведеться виїхати за кордон. 

«Ми не можемо втратити нашого батька. Він нас врятував, тепер ми маємо допомогти йому», — наприкінці нашої розмови додає мама Марії, Наталя Сергіївна.  

 

Якщо ви хочете підтримати сімʼю Марії — тут дівчина пише, як це можна зробити.

 

Матеріал створено за підтримки ГО «Жінки в медіа» та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди збігається з поглядами УЖФ.

Рімма Тулінова

Довго не наважувалася написати. Та й треба було морально хоч трохи відновитись. Так як мої друзі запитують, як я, то переказувати всю історію знову і знову дуже важко. Тому викладу одразу всім тут.

24 лютого «пощастило» мені перебувати у Бучі під час початку війни. О 03:45 мої клієнти не вилетіли з аеропорту. Їх розвернули у момент набору швидкості. Я розуміла, що небо зачинили. О 5-й ранку почула перші вибухи. Сумнівів, що почалася війна, вже не було. Я була у місті, якого майже не знаю. Розуміла, що більшість людей гине в паніці, тому вирішила залишитися у квартирі. Набрала води, зарядила всі прилади, які змогла. Моніторила новини. На третій день мені вдалося додатися до місцевої групи і уточнити, як справи на моїй вулиці і чи безпечно вийти в магазин за продуктами. Хліба не було зовсім, майже всі полиці порожні. Я взяла те, що можна приготувати і з'їсти. Продуктів було мало, води питної ще менше.

Під час сильних вибухів та пострілів я ховалась у коридорі чи ванній. Молилася, щоби цей кошмар швидше закінчився. У будинку  тремтіли стіни. Особливо страшно було, коли повз будинок їхали танки. Вікна у мене виходили у двір і я не могла зрозуміти, яка ситуація на вулиці. А з іншого боку я тішилася з того, що вікна на інший бік, адже деякі обстрілювали вікна над дорогою, щоб люди не кидали коктейлі Молотова.

 На 4-й день пропав інтернет. Як мобільний, так і домашній. Я провела 2 доби у повній ізоляції, не розуміючи обстановки. Зрідка мені вдавалося додзвонитися до когось і дізнатися про новини. Сказати, що я в нормі.

На 6-й день почали літати винищувачі над містом. І цей гул настільки страшний, що, здавалося, зараз пролунає вибух у

будинку. У мене почалася істерика і напад паніки, якщо раніше я трималася, то тут мене почало трусити. А ще сильний напад мігрені, а у мене не залишилося таблеток від головного болю.

Благо, знайома, з якою я встигла поспілкуватися буквально за тиждень до цього, постійно цікавилася як я і допомогла мені дістатися до підвалу, який місцеві мали замість укриття. Я схопила вже готову сумку, швидко одягнулася, взяла щось із продуктів і побігла туди.

Мені показали вхід,  я увійшла. Побачила вже готові місця для сну, розмістилися, хто як зміг, хтось прямо на землі, хтось на стільцях. Я не знала, що мені робити. Присіла на перше місце скраєчку. Зі мною була одна ковдра і я приготувалася спати прямо на ній на голій землі. Мені дали пігулки. Голова все ще дуже боліла і я, чекаючи на ефект від ліків, прихилила голову на руки. До мене підійшла жінка і запитала як я, ми розмовляли, вона мене запросила на їхнє місце для сну в кутку приміщення. Пишу місце, бо це були матраци на каріматах на землі. Їх було троє, та вони знайшли місце і для мене. І я їм дуже за це вдячна! Якась бабуся принесла всім каструлю супу, пригостили і мене. Я так швидко збиралася, що про ложки, миски та чашки зовсім не виникла думка. Я обрізала нижню частину літрової пластмасової пляшки та використала її як миску та як чашку. У підвалі був кран із водою, світло та теплі труби по стінах. Мене почастували чаєм.

Вбиральні там не було. Вона була на першому поверсі будівлі і лише вдень. Вночі всі використовували цебра. Я навчилася як собака ходити у туалет двічі на добу, іноді рідше.

Перша ніч у підвалі минула під звуки бомбардування та пострілів. Але тепло і з людьми мені було набагато спокійніше, ніж самій.

Загалом за всі ночі я більше 3 годин і не спала. Постійно у напрузі, очікуванні, що доведеться тікати і звідси.

Зі зв'язком були проблеми. Інтернету на другу добу не стало. Для того, щоб зателефонувати або відправити повідомлення, доводилося перебувати на вулиці щонайменше 10-15 хвилин. Під звуки вибухів. Це було страшно.

Мені вдалося збігати в магазин і купити привезений хліб та навіть трохи продуктів. Це було востаннє, коли я ходила до магазину. Вже в другій половині дня почали сильно бомбардувати. Ми 3 дні майже не виходили надвір. Тряслися стіни притулку. Вимкнули опалення. Почали остигати труби. Молилися.

Наступного дня російські окупанти потрапили на водонапірну вежу. Ми набрали у всі доступні ємності води. Води у крані не стало. І цього ж вечора зникла електрика. Ні світла, ні води, ні тепла.

Хтось через кілька днів знайшов генератор і його запускали на 2 години на день, щоби зарядити телефони хоч на 30% кожен. Адже нас приблизно 120 осіб. Активно шукали бензин для нього.

Люди виходили на свій страх та ризик на вулицю готувати їсти на багатті. Гаряча їжа чи чай були для нас манною небесною. Ми молилися перед кожним прийомом їжі, дякували Богу після.

Ми молилися всі постійно. За те, що прокинулися і живі, за те, що ніхто не поранений і дах над головою ще цілий, за кожен прожитий день.

Були й неадекватні люди. Наприклад бабусі під 80, які на весь притулок кричали по телефону, де знаходяться і скільки тут людей. Були й ті, хто не хотів сидіти там увесь час і приходили тільки на нічліг, причому після початку комендантської години, лякаючи всіх грюканням у двері. Не відчинити не можна, шум на всю вулицю. І на жодне зауваження реакції немає. Вони прожили життя, вони знають краще, що робити.

Дитина в нашому притулку мучилася від нічних кошмарів і доводилося мамі її втішати. Душа розривалася, що доводиться їм усе це переживати.

Були випадки, коли росіяни приходили до інших притулків, вимагали відчинити двері. Якщо не відкривали, вони ламали або стріляли в двері. Коли відкривали, було два сценарії: або вони просто дивилися, що наших солдатів немає, або брали кількох  людей у ​​заручники. До нашого підвалу вони дійти не встигли.

Один чоловік переходив від одного під'їзду до іншого і його застрелили. Його труп лежав на тому місці кілька днів. Потім кудись відтягли. Його дружина прийшла потім до сусіднього з нами підвалу.

Наш підвал був найдружнішим і найзгуртованішим. В інших люди були кожен сам за себе.

Снайпери сиділи на будинках. Танки колонами їздили вулицею туди-сюди. Росіяни повністю окупували район. Вони відчували себе дуже спокійними та вільними у своїх діях.

Будинок за 200 метрів від мого пробило снарядом. Квартири з 6 по 9 поверхи вигоріли всередині будинку наскрізь. Людям дивом вдалося врятуватися. В іншому будинку, навпроти мого за 500 метрів, пробили дах і періодично квартири горіли. І допомогти не було кому.

Російські «визволителі» почали мародерствувати, грабували ті 3 магазини та пару кіосків, які були поблизу. Вони потрапили до магазину зі спиртним і вигребли все, що змогли забрати. Тепер магазини не працювали, і хліба більше ніхто не привозив. Згодом місцеве населення пішло розгрібати рештки. Всі ми розуміємо, що це погано, але тут стояло питання виживання. Їжа та вода закінчувалися.

Ми почали використовувати дощову воду та талий сніг.

У підвалі ставало дуже холодно. Люди почали хворіти.

У якийсь із днів мені вдалося в момент тиші збігати додому і взяти продукти, що були. Взяла улюблені  речі, дорогі серцю, відчуваючи, що більше туди не повернуся.

Перша евакуація була з Ірпеня. Нам туди не дістатися. Зелений коридор розстріляли. Загинуло 3 людей. Евакуюватися було небезпечно та страшно.

Мої колеги всіма силами намагалися мене витягнути, обдзвонювали всіх, кого могли знайти. Я так їм вдячна!!

Нам повідомили 9 числа, що розпочалася евакуація з центру Бучі. Туди  треба було добиратися через відкрите поле, яке регулярно обстрілювали. Нам не дістатись. Потім з'явилася інформація, щоб ми висувалися у бік Ірпеня. Ми вирішили ризикнути.

Нас було 20 людей. З них 6 дітей віком від 2 до 6 років, 4 підлітків. Жінки та бабусі. Усі на нервах. Я очолила гурт і йшла попереду всіх із білою футболкою в руках. Домовлялася на постах за перепустку. Знаєте, я вперше зраділа, що не милася 9 днів, що я вся брудна, не приваблива. Тому, що якби вони зважилися згвалтувати, то допомогти ніхто б не зміг, ну а я б не пережила цього жаху. Адже в сусідньому місті були дівчата, яких ґвалтували російські солдати, вижити змогли не всі.

На останньому блок посту росіяни не хотіли пропускати, доки всі не віддадуть телефони. Залишитися без зв'язку було страшно. Адже треба було з кимось із рідних та друзів зв'язатися. У мене виявився телефон компанії із собою. Життя дорожче. Довелося ним  пожертвувати. Другий телефон вдалося сховати. Цей телефон був єдиним на групу.

 У розмові російські окупанти сказали, що самі не раді бути тут. Я відповіла, що нехай здадуться і залишаться живими. Українські солдати полонених не кривдять.

    Один російський солдат хотів прислухатися. А інші два почали говорити, що бачили відео, як російським голови відрізають. Я відповіла, що лише тим, хто не здався. Вони почали стверджувати, що здатися треба не їм, а українським воїнам. Більше я нічого не сказала. Моє завдання було не злити їх ще більше, а провести групу.

На одній нашій вулиці було приблизно 15 російських танків. Вони вибивали паркани в приватних будинках і ставили танки у дворах цих будинків, щоби з вулиці не було видно.

Шлях пішки до місця призначення зайняв 5 км та майже 1,5-2 години. З маленькими дітьми треба було йти повільніше. Нас посадили до автобусів. Буквально через 5 хвилин на наших очах мчить машина на великій швидкості прямо на наш автобус. Вона звернула буквально за 10-15 см від бічної частини, де сиділа саме я. Проїхавши далі, за хвилину вона вибухнула. Я так і не зрозуміла, чи в машині була бомба, чи вона наїхала на міну на посту. Але вибух нас дуже налякав. Діти почали плакати, та й дорослі також.

Ми доїхали до Стоянки о 18:30. Але російські солдати не дотрималися режиму зеленого коридору до 21:00. О 19.00 вони заборонили виїзд. І заборонили вмикати навіть габаритні вогні на автобусах. Нас пересадили в інший автобус та відвезли до найближчого чергового підвалу.

Їхали майже наосліп. Там ми перечекали ніч. О 06:30 нас знову везли до поста. Дорогою всіх чоловіків на кожному посту виводили з автобуса, обшукували. Росіяни навіть вистрілили з автомата у повітря біля них. Якби на посту були чеченці, їх, напевно, розстріляли б. Добре, що цього разу вдалося проїхати до Безпечного міста (місто прибрала, щоб нікого не підставляти). Там зустріли наші воїни, а волонтери налили гарячого чаю та почастували бутербродами. Ми поїли вперше за останні 20 годин.

Далі вже був автобус на вокзал Києва.

Коли я зрозуміла, що нарешті у безпеці, емоції почали виходити. Мене трусило і текли сльози. Я не могла усвідомити, що все, що зі мною сталося, це правда, а не страшний сон.

Побажання «На добраніч» та «Доброго ранку» тепер мають особливий сенс.

Мені писало багато людей і запитували, як я. Дуже їм вдячна. Були й ті, що живуть за кордоном і уточнювали, чи не фейкові фото з України. Довелося все підтвердити, що цей кошмар не вигадка. І жодної визвольної операції немає, вони просто хочуть завоювати наші землі. Вони використовують місцевих жителів як щит. Вони вбивають місцевих мешканців та руйнують їхні будинки. Російські війська ніхто не кликав в Україну. І ми жили без них добре!

Слава Україні! Я вірю в неї!

Advertisement
  • У пошуках свого «Я»
    Катя Катя 13.05.2021 21:01
    Спасибо за интересное интервью!

    Детальніше...

     
  • Спочивайте в мирі, пане Маріан
    Антоніна Антоніна 02.04.2021 21:01
    Якби було більше таких людей, світ став би набагато кращим. Вдячність за порядність, добре відношення ...

    Детальніше...

     
  • Десятиденний жорсткий карантин почнеться в понеділок
    тъква тъква 18.03.2021 21:41
    Винятки допускаються для продуктових торгових точок, що представляють собою магазини типу супермаркетів ...

    Детальніше...

     
  • Православ'я головного мозку. У Болгарії пройшли молебні за здоров'я Путіна
    Слава Україні Слава Україні 13.10.2019 21:03
    Не новина - а свято якесь!

    Детальніше...

     
  • З 14 червня почне літати чартер з Херсона в Бургас
    Alex Alex 22.05.2019 18:52
    Какая будет цена билета ориентировочно

    Детальніше...

Grid List

Болгарський гірськолижник Альберт Попов домігся кращого досі результату серед болгарських учасників зимових Олімпійських ігор, що проходять на околицях китайської столиці Пекін. Талановитий спортсмен посів 9-е місце в слаломі, поступившись лише 1,06 сек. французькому чемпіону Клеману Ноелю.

Інший болгарський учасник у дисципліні Камен Златков домігся 20-ого часу у першому заїзді, але у другому через пропуск воріт залишив змагання.

Петльов день – це народне свято, під час якого виконуються обряди на здоров'я та плодючість хлопчиків. Відзначається він у Східній Болгарії – від Добруджі до найпівденніших районів нашої країни. Дата збігається з християнським Стрітенням Господнім, який також вшановується 2 лютого: тоді Богородиця, дотримуючись єврейського закону, відвідала храм на 40-й день після народження Божого сина, пройшла ритуальне очищення і принесла в жертву двох горлиць.

У болгарській традиції цього дня відбувалося жертвопринесення птаха – півня, у деяких селах – обов'язково чорного. У кожному будинку, де є хлопчики, мати різала півня біля вуличних воріт. В окремих місцях це робив хлопчик, який не досяг статевої зрілості. Його називали "петелар". Кров'ю півня мати малювала хрест на лобах хлопчиків, а також на дверях будинку. Потім варила жертовну птицю і роздавала сусідам разом з коржами або скибками хліба.

Звичай присвячений родючості та чоловічої плодючості. Це пояснює і жертвопринесення півня, який у болгарському фольклорі пов'язаний із сонцем та приходом нового дня, з одного боку, і уособлює чоловічий початок та здатність запліднення, з іншого. Це язичницьке свято відзначається і нині, хоч і є, швидше, нагадуванням про старовинні болгарські традиції.

Переклад Десіслави Семковской

Хороше вино ще називають еліксиром життя, а шанування вина як сакрального напою існувала на болгарських землях ще задовго до появи тут християнства. Особливій пошані у болгарській традиційній культурі радіє і сам виноград, який, незважаючи на всілякі примхи погоди, з року в  рік дає багатий урожай. З тієї ж причини болгари сприймають його як символ невгамовного людського духу і зображують як на кращих зразках різьблення по дереву, так і на картинах та стінописах майстрів пензля.

Деякі дослідження стародавнього побуту та культури на болгарських землях свідчать про те, що тут мешкали фізично дуже сильні люди. На думку вчених, цьому сприяло й гарне вино, яке болгари готували та споживали, не розбавляючи його водою. І до цього дня вино і хліб незамінні на будь-якій болгарській святковій трапезі як їжа, що заряджає людину життєвою силою.

Про те, яке місце займало вино в житті болгар в історичному плані, свідчать і винні свята в народному календарі, що збереглися до наших днів.

З незапам'ятних часів 14 лютого /за новим стилем 1 лютого/ відзначали своє свято виноградарі та винороби. У день Трифона Зарізана, як зветься це свято в Болгарії, господарі вирушали до своїх виноградників, де з численними побажаннями здоров'я та багатого врожаю проводили обрізку винограду. Ранньої осені, знову ж таки під звуки дзвонів відзначався початок збору винограду. Ці традиції збереглися на багатьох місцях і зараз, але не менш важливо уберегти від зникнення традиційні для болгарських земель старовинні винні сорти винограду, які довгі віки забезпечували промисел та допомагали виживати сотням болгарських сімей.

«Мій особистий досвід показує, що місцеві винні сорти з кожним роком все більше втрачають свої позиції, – стверджує Маргарита Левієва, дегустатор міжнародних конкурсів та головний редактор спеціалізованого видання. Як спеціаліст вона пояснила, що саме сімейна традиція вирощувати виноград визначала спосіб життя наших предків у виноробних районах.

«Саме ці виноградники, в яких на відносно невеликих ділянках у 10-20 сотках люди вирощували від 10 до 20 кущів традиційних болгарських сортів винограду, винятково цінні, як нерухома культурна спадщина, бо чимало цих сортів не знайти навіть у колекції Інституту з винограду у місті Плевен, Північна Болгарія. Цим кущам нерідко від 60 до 100 років, і вони супроводжували життя кількох поколінь болгар. І всі ці болгари планували свій повсякденний побут відповідно до цих насаджень, вони завжди були невід'ємною частиною культурного календаря будь-якого болгарського поселення. Виростити виноградник, приготувати вино, пригостити ним своїх співгромадян – завжди вважалося великою честю, способом довести себе та виявити свій характер тощо. Але років 50 тому в Болгарії масово стали вирощувати такі зарубіжні сорти винограду, як «каберне», «шардоне», «трамінер» тощо, які найбільше поширені нині. До честі дрібних виноробів варто визнати, що у своїх дворах багато хто з них зберіг старі, як ми їх ще називаємо, малі виноградники. Це вкотре доводить, наскільки глибоке коріння виноградарства в культурній традиції Болгарії. Саме такі виноградники ми досліджуємо та колекціонуємо. Тому ми вирішили розвинути та популяризувати тему про садові виноградники як носії культурно-історичної спадщини Болгарії».

Тому, як стверджує Маргарита Левієва, всі ми зобов'язані по-справжньому поважати працю всіх цих людей, які, незважаючи на достаток погребів та промислових брендів вина, продовжують готувати виноградний еліксир у домашніх умовах.

На її думку, незважаючи на науковий підхід, що застосовується по ходу процесу ферментації індустріального вина, якості винної продукції домашнього приготування значно ближче до смаку та складу того саме вина, яке надавало силу та радість життя нашим стародавнім предкам.

Склала: Гергана Манчева /за інтерв'ю Мілени Воденічарової, БНР-„Хр. Ботєв“/

Переклад Вілі Балтаджіяна.

Житель Пловдива  Іван Булкін переміг більше 20 міжнародних моделей, які взяли участь у конкурсі «Містер Всесвіт», який цьогоріч проводився повністю онлайн.

Івану Булкіну 26 років, він з Пловдива. Понад 13 років займається легкою атлетикою в дисциплінах спринт на 60, 100 і 200 метрів. Через свою статуру і зовнішність 4 роки тому він почав займатися модельним бізнесом.

Конкурс проводився в 2 етапи. Першим було онлайн-голосування на сайті організаторів. Журі складалося з 10 осіб із усього світу. Через пандемію цей конкурс проводився в мережі Інтернет.

Advertisement
Sign up via our free email subscription service to receive notifications when new information is available.